На землю спускається вечір. До обрію котиться сонце, поміж хмар проникають промені, прилягають до землі. Деінде промінь смужкою приліг і тут, як тут, веселі горобці. Вони жадають тепла і сонця, хочуть ніжності і любові, як кожен із нас на цій святій землі.
Якби ще спокою в душі.Та де той спокій? Коли в душі й не залишилось сліз. Весняний поривчастий вітер, її немов підштовхнув, а то на якусь мить затихає, здавалося ніжно обіймає за плечі. Люба спішить на автобусну зупинку. Щоб, як завжди, завчасно прийти на роботу. Пішком не піде, бо до лікарні не менше, як кілометра три. Вона з дев’ятнадцяти років працює в лікарні, можна сказати все життя. Династія, вкотре немов шурхіт у голові, перед очима сім’я. І все заради того, щоби досягти мети, себе віддати улюбленій професії, знову допомагати людям.
За плечима прожите життя. Вона славна молода дівчина, заради мрії покинула рідне село. Навчалася в медучилищі на сестринську справу. Дівчата частенько заздрили її витонченій красі обличчя. Карі очі, як магніт привертали увагу. Її грація, витончена постать дивувала оточуючих. Завжди уважна, хоч і інколи суворий погляд, але в душі доброзичлива. Не зволікаючи часу прийде на допомогу, якщо хтось у цьому має потребу. І хоч було тих кавалерів, на двох руках пальців не достатньо, але вона зустріла своє кохання із сільським хлопцем. Василь працював водієм швидкої допомоги. Їх кохання, як весняні квіти, цвіло й тішило батьків. Але в містечку є робота, то ж і вирішили тут придбати житло. Важкі часи, грошей замало, але збудували будинок, хоч і не в центрі містечка, але тішилися, адже своє. Люба працювала в хірургічному відділенні, спочатку медсестрою, згодом операційною медсестрою.
Чи хтось та й колись рахував ті години, вистояні поруч з лікарем, біля операційного стола?!. Чи день, чи ніч, чи відпочила, чи ні, але завжди віддана своїй улюбленій справі. Її ціль допомогти пацієнту зберегти та покращити здоров’я. Та іще й про батьків дбати, в силі життя важке, без допомоги старим ніяк не обійтися.
А час летить. В будинку весело, дві кароокі донечки, гралися з татом. Колір очей і уста дівчатка успадкували від мами, а характер, більш спокійніший, то до батька. Їм обом притаманна сором’язливість, скромність. І часом замкнутість, це більше, вже стало помічатися в школі. Хоч і різниця між дівчатками майже чотири роки та завжди разом граються. Часом і якісь дрібні суперечки, але ж таким і є життя.
Змінюються пори року, дівчата підростають. Вже Віка закінчує школу. Хтось з однокласників пропонує розважитися, сходити на дискотеку, але її туди зовсім не тягне. Більше часу проводить вдома, хоч інколи і надокучає Оля, але вона її любить. Віка для Олі взірець, часто спостерігала, як сестра робить уроки, інколи до неї зверталася за допомогою та порадою.
Сім`я медиків, так на них кажуть люди. Хоча Василь і водій, але часто біля лікаря права рука,допоможе хворого занести в машину, якнайшвидше привести до лікарні. Адже життя людини - найвища цінність. І Віка, дивлячись на батьків, теж закінчила медичне училище. Після закінчення училища, поряд з батьком, працює медсестрою швидкої допомоги.
Одного разу, батько пішов у відпустку, за кермом сидів Денис. Він вже декілька раз бачив Віку, вона йому давно подобалася. І ось, доля звела їх, дала шанс, вони знайшли своє кохання.
«Трудова династія» - часто повторював Василь. Тішився, що старша донька невдовзі стане на весільний рушник. Денис закохався, відчував підтримку від цієї сім’ї, тягнувся до неї. Йому було лише двадцять років, коли мама пішла в інший світ, у приватному будинку жив з дідусем.
Згодом відгуляли весілля. Як все добре, тішилися батьки. Віка пішла жити до Дениса. А Оля, напевно теж за покликом серця, вже навчалася в медичному училищі.
На жаль, в житті чорна і біла смуга йде паралельно і іншим разом ми потрапляємо на одну з них. Бажання весь час йти білою смугою, але це не завжди вдається зробити.
Зимовий день швидко збігає. За кермом швидкої допомоги, Василь чатує за дорогою. За викликом, машина під’їхала до залізничного вокзалу. Він разом з лікарем поспішає з електрички забрати хворого. Підіймаючись по сходах послизнувся. Біда вірвалася в їх дім. Яка несправедливість є на світі, то ж поспішав допомогти.
В чорних хустках дружина, діти.Доля не спромоглася його зберегти, захистити. Журба і відчай, їй же тільки минуло сорок шість років, а вже вдова. Аж затісно від сірих хмар, які її взяли в полон. Смуток переростає в душевний біль, що ятрить серце .
Сонце сходить і заходить. Минають дні, життя продовжується. Люба, як завжди поспішає в операційну, душевний поклик - рятувати людей. І в той же час, в якомусь розумінні спасати себе, роботу сприйняти, як ліки, забутися, відволіктися від негативних думок.
Пройшло декілька років. Оля після закінчення медучилища, теж працює медсестрою швидкої допомоги. Зустріла русявого хлопця, Олександра, через рік вони побралися і вже рік живуть з Любою. Вона ж, як одинока голубка, була опорою обом донькам. Пригортала їх до себе, дарувала любов, допомагає в повсякденному житті, дає мудрі поради.
Згодом, дві доньки майже одночасно подарували їй онуків. Нарешті в сім’ ю прийшла радість. Щирі посмішки та сльози щастя і надії на краще життя. Денис продав свій старий будинок, з Вікою придбали набагато новіший. Забрали й дідуся із собою, старий тішився, був задоволений онуком.
Минає літо. Тікають теплі дні, стають коротшими. Ранкова прохолода нагадує про осінь. І ось вже два онуки йдуть до школи. Перший дзвоник, сльози радості і надії. Люба дивиться на онуків, як добре, що все йде так, як має бути. Ой, які ж вони гарненькі! Шкода, що Василь всього цього не бачить. Але хто знає, а можливо й бачить, переплітаються думки.
Останні дні дві тисячі дев’ятнадцятого року. Весь світ заполонила страшна звістка. Ковід - 19 - пандемія короно вірусної хвороби поширилася і по Україні. В зимові місяці дві тисячі двадцятого року, перші випадки хвороби шокували не тільки медиків, але і все населення. Але ні Віка, ні Оля не злякалися пандемії, продовжували працювати. Страх і жах, переслідував на кожному кроці.
Вже за вікном втішали первоцвіти, нагадують про прихід весни. Але корона вірус поширюється, немовби той вітер. Несе прохолоду і все більше людей хворіють на запалення легенів. Не оминула пандемія і їх сім’ю. Першою захворіла Віка, майже місяць на лікарняному, лікувалася антибіотиками і дякувати Богу, згодом вийшла на роботу. Хвороба не зламала її, вона знову працює медсестрою швидкої допомоги. А влітку,перехворіли Оля і Люба. Оля,більш-менш у легшій формі. А Люба лежала в лікарні, потрібен був кисень. Страшні думки про смерть підстерігали кожної миті. Та в боротьбі за життя доля дала шанс, промайнуло літо. Вся сім’я готувалася до школи, онуки йдуть у другий клас. В надії, що все буде добре Люба вийшла на роботу. Життєві клопоти, біля своєї хати завжди є робота, ще й город. Вже зібрали весь урожай. Не покидали думки за коронавірус, адже в інших країнах почалася друга хвиля епідемії.
Напередодні Нового року в хаті весело. Онуки, як горобчики скакали один перед одним, Любі подають іграшки, разом наряджають ялинку. А молодь рехтує святкову вечерю. Як добре, коли дружно, Люба милується що все добре, дякує Богу.
Зима примхлива, лише після Різдва більш-менш засніжило, згодом і підступив мороз. На Водохреще, так дощило, здавалося наче земля попала в полон осені. А вдома тільки й розмов про Ковід 19, про кількість померлих. Але всі працювали, допомагають хворим.
Хоч і зима набрала обертів, достатньо насипало снігу і мороз лютував, але всі сподівання, що пандемія відступить розвіялися вітром, вона поширилася, ще з більшими ускладненнями.
У будинку тихо, ходить лихо, шукає до кого пристати. В душі тривога, всі відчувають недомагання. Зяті перенесли пандемію в легкій формі. Люба цього разу перенесла легше, але не обійшлося без антибіотиків. Віку і Олю, після тестування, відразу госпіталізували. Через пару днів, Олі стало трохи краще, а Віку перевели до палати інтенсивної терапії. Вже кілька днів Люба сама не своя, пекли думки, як вберегти дитину? Всі старання лікарів проходили безрезультатно, ліки, не давали ефекту.
Весняний ранок. Та де ж те сонце? Чорна хмара закрила пів неба. Біда не оминула сім’ю. Перед очима , ясноока, люба доня. Вікуся, вона так часто називала її. Повненькі щічки і рідний, теплий погляд, раз-у-раз їй ввижається. Крики і плач, гірки сльози і відчай. Яке то горе хоронити своє дитя. Онучок дивиться бабуся в очі,
- А мама де?
Хлопчик не міг зрозуміти, чому закритий гроб. Олі, хоч і було трохи краще,але їй не дозволили покинути лікарню, провести сестру в останній путь.
О, доле-доле, що ж ти робиш?! Їй же лишень минуло тридцять сім! Навіщо, ти біди приносиш. А люди, їх так багато прийшло попрощатись.Душа кричить, ридає. Чому такий жорстокий світ? Але ж вона скільком допомагала, скількох спасла від смерті! Де ж справедливість Боже? Думки джмелинні рояться в голові і вкотре Люба шепоче про себе,
- То краще би було мені піти.
Обома руками пригортає онука, думки, о Боже збережи хоч їх! І вкотре згадує слова чоловіка, « Династія- це поклик душі». А, що хорошого вона принесла мені?
Від всіх думок і спогадів, Люба немов пробудилася від важкого сну. Людей в автобусі небагато. Правда, нині всі в масках. Можливо люди вже зрозуміли, що їх треба носити, як захист, а не тримати в кишені. Та чи й зрозуміли? Вже скоро сорок днів, як Віка покинула цей світ та материнське серце, до кінця своїх днів, при собі триматиме цей біль.
*****
На жаль про таких людей, які в житті допомагають нам з вами, пишуть мало. А вони ж віддані своїй професії, за покликом душі допомагають людям. У важкий час, ризикуючи своїм здоров’ям, цілодобово на варті здоров’я та людського життя. Лікують не тільки тіло, а й душу. Приносять радість, вселяють віру, надію та впевненість здолати всі хвороби. Низький уклін медпрацівникам. Про них, думаю, іще не раз напишуть. Кожне місто, містечко, має знати своїх героїв, тих хто не поїхав за кордон, а відданий своїй Батьківщині, своєму народу.
28.04.2021р.
ID:
912381
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.04.2021 16:30:38
© дата внесення змiн: 09.10.2025 06:56:02
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
страшна хвороба, жахливі наслідки... будемо сподіватися, що розум людини вигадає, як справитися світу з цим кошмаром. Подяка медикам та вченим, які рятують хворих, ризикуючи власним життям. 
