А так часто лунає – померти.
Щохвилини здається – вже стерта.
Не поборена, ні, не розбита.
Та чомусь себе хочеться вбити.
Чи існую – давно сумніваюсь.
Із помилками, втратами граюсь.
Це дає нових сил програвати.
Так не хочу – я мрію про грати,
Про заточення в світі чорноти.
Вартові знов запитують: „Хто ти?”
І, почувши, - отруєна миром, -
Запустили.
Заліплюють дири.
