Коли пелюстки вишень струсить вітер,
Вони впадуть на землю, як сніги,
Я їх зберу на ниточку, як бісер.
Вони мені так будуть до снаги.
Ним вишию сорочку тобі, милий.
Відчуєш ти любові аромат.
І станеш ти вже іншим, сивочубий,
У десять, а чи, може, у стократ.
Не взнаєш ти себе у тім люстерці,
Там інші очі будуть, молоді.
І лиш любов не зміниться у серці
Ота, що так давно живе в тобі.
Коли ж повіє з степу гіркотою,
Це значить зацвітає вже полинь,
Ту пору називають золотою...
Та ти думки свої сумні відкинь.
То осінь виглядає з-за лаштунків,
Та колір не міняє неба синь.
В такий ось час міцнішають стосунки...
Хай серце не зазнає потрясінь.
І все тоді становиться інакшим.
І кожну мить життя ми бережем.
Тоді про них всі кажуть, що найкращі.
От тільки б все не стало міражем...
таки так...
Може, все-таки треба марити?
