Чеширську посмішку злизавши вранці з неба,
Виходить сонця розпашілий смайл,
Тобі моргне – і більшого не треба,
Без акваланга у життя пірнай!
Іди й розтрушуй усмішки по світу,
Діли їх навпіл, натроє, на всіх,
Аби в душі співало тепле літо
без нападів інфарктових дощів.
А решту рознеси птахам між зорі:
А раптом стане ввечері кому
Ну зовсім нічим підбілити горе
Чи підлатать самотності луну.
І ніч теплом душевним запульсує,
Міжгалактичний простір оживе.
Чеширський місяць посмішку змалює
Малим човном, що мріями пливе…
як мало нам потрібно, виявляється, як мало! і як дешево це обходиться, і як дорого оцінить душа спрагла, душа чиста: просто усміхнись - дню, вітру, дереву, очам назустріч, - і таке відлуння накриєсвіт цей під сонцем! а ще коли в ньому зазвучать чиїсь такі слова - то скільки сердець виколисати можна, зігріти, позбавити недуг.
говорити із словом вашим - з джерельця живої води пити
дякую, що читаєте 
Заколисав мене човник Вашої поезії... 
