Для потічка калина червленна ,
напувала у жменьках джмеля.
Спаленіла неначе жарина,
обнімає гілками маля.
В росах ранніх умилась стежина,
як ошпарена бігла в поля.
Зустрічати єдиного сина,
виглядала з доріг чаєня.
У зажурі батьківська хатина
під осінні плачі журавля.
Головою схилилась до тина,
перед блудним здійнявши бриля.
Де поділася буйна чуприна
вже на скронях в обох сивина.
Вкрала вічність буденна рутина,
десь понесла в світи навмання.
Колись міцна єдина родина,
полетіла кудись в небуття.
Розкидала проклята чужина
не повернеться вже звідтіля.
Там нет пощады никому:ни малу ,ни велику...Там косят грады всех подряд,...дороги нет совсем назад...И в городах и селах,..и в полях лишь стоны,..крики...
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Там нет пощады никому:ни малу ,ни велику...Там косят грады всех подряд,...дороги нет совсем назад...И в городах и селах,..и в полях лишь стоны,..крики... 
Такі сумні в тебе, Миколо, вірші полилися! Давно не порався, чи що? 
страшні часи.
