Зимовий вечір – догора свіча
У комині гуляє, свище вітер
На дворі холод – в душі темнота
Людина що утратила свій зір
«я був колись орел неначе
Думками понад небеса літав
Душа болить а серце плаче
А я лише писав й писав
Минали роки: весни, зими, літо
Усе мінялося лиш я один
Усе народжувалось, цвіло і квітло
А моє серце стало як бетон»
Старий підвівся – у вікно поглянув
« ах боже, так красивий світ
Своє життя розтратив і зів»янув
Розтратив я на марно свій цвіт
Я згадую ті дні весняні
Її таку ще молоду
Коли цвіли липи духм»яні
Кохав тоді її лише одну
Напевне в цьому й був мій гріх
На неї як на божество дивився
Тепер лиш сльози і болючий сміх
Гіркої чаші болю я напився
Було усе: любов, гроші, повага
Корону я носив з людських утіх
А кров кипіла, спокою не давала
Тепер на спомин сум і гріх»
Старий пошкандибав по хаті
Туди де образ її висів –
Тієї неповторної богині
Через котру так довго млів
Навіщо лаври і корона
Крики – «осанна, браво, шик
Душа ж спрагла й голодна
Останній моди шик»
І він пішов сходами тихо
Поскрипуючи раз у раз
Лиш вітер вив, гув дико
А в голові сотні фраз
« а завтра вже Різдво
Напевне прийде він»
Неначе всім на зло
Ударив знову дзвін
«Своє віджив - , тихо промовив старець
Я знаю що прийшла уже пора
Хоч я король – але насправді блазень
Щоночі сниться вже мені труна»
Удари долі з гордістю сприймав
І не жалівся він а них ніколи
Чого хотів до того він дійшов
Але якою заплатив ціною
Почав з нічого – став як бог
Підвівся в небо гордо він
Став вільний у польоті птах
« о боже знов цей дзвін!»
Старий зітхнув і знов почав
Писати свій життєпис
Навіщо він ще й сам не знав
Те його слово наче спис
Котрим так довго воював
« але заради чого все?»
Старий задумливо спитав
Але продовжив дальше
Прийшло Різдво – навколо падав сніг
Лапатий, білий – він приносив
Для дітвори скільки утіх
А за вікном хтось тихо плакав
Вечірнім сутінком вкрилося все
Десь діточки колядували
І свято настало для всіх уже
Народженого усі прославляли
Аж раптом хтось постукав тихо
Старий помалу підійшов, відкрив
Він двері – там якийсь молодик
Із дівчиною красивою стояв
« чи можна з вами нам поговорити
Я знаю ви шанований митець
Хотіли б щоб із нами розділили
Радість – бо ви є мій отець»
Старий почувши це злякався
« невже мене блуд ся узяв»
Але на вигляд не розгубився
До столу гостей запросив
Весь вечір про щось говорили
За чашков кави при свічках
Старому знову усмішку вернули
І не відомий блиск в очах
Вони пішли а він сів писати
Забув за все на світі і про сон
Він дихав глибоко – хотів жити
Билося серце – видавало стон
Про що писав старий митець – не знаю
Про віру, дружбу, зраду і любов
Останім було лиш одне слово – «кохаю»
А ранком в небесах вже був .
