Так часто мені сниться лазарет,
Де я стою у білому халаті,
І наді мною журно в’ється смерть,
І стогін й крик у проклятій палаті.
Я рятував зацьковані життя,
Шунтуючи безмежні тромби болю,
У відчаї вустами каяття,
Я попрошу сестру: «Побудь зі мною…»
Тетануси, інфаркт, інсульти й…плач,
І їхніх матерів німі прокльони,
Не рятівник говорять, а палач,
Ви думаєте я не молюсь на ікони?
Я звикнув, що по лікті у крові,
Бо тиск судин при смерті слава Богу,
Що в ампутованих фантомні часті дні,
Бо бачу в них не відчай, лиш – тривогу.
Я вірую у кожне їх життя,
Коли діагноз цей для них неначе вирок,
Нема приречених, і в кожного своя
До раю стежка вистелена дивом.
Я дарував би всім ремісії в роки,
Я б лікував запущені гангрени,
Щоби в дітей іще були батьки,
А в них щоб були внуки достеменно.
Ніхто б не помирав у мене на столі,
Бо лікувати я навчився навіть словом,
Реакція на теплі світлі дні,
Не алергією, а лиш мажорним тоном.
Так часто мені сниться лазарет,
А потім я у поспіх прокидаюсь,
Вдягну халат, і в білий йду намет,
Де з вірою лікую, молю й каюсь.
ID:
345567
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 22.06.2012 11:32:51
© дата внесення змiн: 12.10.2012 17:19:34
автор: Мирослав Гончарук-Хомин
Вкажіть причину вашої скарги
|
