Що ж, мабуть, тільки він пам’ятає,
Якою я булла в 15.
А сама я вже, певно, забула.
Як наївно я дивилася собі під ноги і думала,
Що завтра контрольна з історії.
та ще й у вухах листопада холодний гук,
Прілим листям зітхає,
А я напівпоснула,
Руйную нетривку плівку спокою та гармонії.
І моя голова захлинається запліснявілими згадками.
Так, напевно, лише він ковтає пігулки втіхи,
А я ні про що не жалкую, чому ж тоді немає спокою?
І міряють свідомість прогірклими, пружними кроками,
Намагання запевнитись у своїй самодостатній вроді.
І сніжить оце вперше, й серебрить важкі сонні повіки,
Й вони тісно злипаються, й стає темно навіки,
та й годі.
Я засинаю, й мої сни пурпурово-пастельні.
То що?
Певно, тільки він мене поклав на полицю,
Щоб я тут черствіла, а там залишалась юною.
А я наче вже так як тоді триста років не думаю,
І вже так просто людей не пущу на чай у світлицю.
І ні від кого запрошення, напудрена, не чекаю.
А це ж тільки він один, й досі ще пам’ятає,
Якою я булла в 15.
А сама я вже, певно, забула.
А в 15 я була податлива.
ID:
303407
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 31.12.2011 14:28:01
© дата внесення змiн: 31.12.2011 14:28:01
автор: NNNP
Вкажіть причину вашої скарги
|
