Здавалося, що цей безкрайній простір неможливо було охопити навіть поглядом. Синьо-зелена скатертина моря простягалася на сотні кілометрів і безвісти зникала за обрієм. Жваві, грайливі хвилі, насупившись розбігалися і у відчаї кидалися в обійми берегу вкритого дрібними піщинками. На обличчях гладеньких кам’яних шматочків лишалася ніжна піна, яка зоставалася ледь помітною ознакою морського гніву. Складалося таке враження, що море прагнуло звільнити усі свої емоції, розкинути безмежні обійми та віднайти спокій, тихо та лагідно шепотіти свої історії самотнім чайкам і насолоджуватися гармонією власної душі. Вітер стиха торкався бурхливих хвиль, бажаючи охопити своїм теплом, продовжував свій танець пустим пляжем, де ще декілька годин тому вирувало життя. Самотній, втомлений, спустошений. Саме таким він поставав перед поглядом сіро-зелених очей.
Вони поволі блукали у пінистих хвилях, вдивляючись у мокрий пісок ніби шукаючи втрачену річ. Дивно…. Що можна віднайти у неосяжному піщаному світі? Кожна дрібна піщинка берегла відбитки мільйонів людей, які проходили пустельним пляжем. У кожного своя історія, власні думки, прагнення… Хтось радісно кидався в обійми моря, інший- вишукував маленькі чудернацькі камінці аби поповнити чергову колекцію. Кожен лишає тут свої емоції та історії. Так і сіро-зелені очі думали, вагалися і дивувалися, обережно ступаючи мокрим берегом ненадовго лишаючи сліди на піску, які шалені хвилі змивали своїми турботливими долонями. “Цікаво, чому саме він? Чому я? Невже так буває у житті? Нас розділяла відстань у лічені сантиметри, одягнена у мовчання. Проте ….Вуста мовчали, але у душі поставало безліч запитань. Такі знайомі риси обличчя, дивне відчуття, що десь раніше наші дороги перетнулися на секунди і знову розбіглися на роки. Він сидів на іншому краю лавки, стиха озирався, спостерігаючи за перехожими. Цікаво, про що він думав? Що заполонило його душу які почуття створювали історію його життя у ті хвилини? Цього я вже ніколи не дізнаюся. Вуста мовчали, а очі були далеко….Вони б могли багато розповісти…Але вони дотримувалися обітниці мочання.”
Сіро-зелені очі продовжували свій шлях вечірнім пляжем, насолоджуючись сонячними променями, які кволо визирали з-за хмар. Так легко різні події та емоції відкривають двері наших душ, але не кожному вдається лишити там хоч невеличкий натяк на свою присутність. Але йому це вдалося. Погляд….Цікавий вираз зелених очей обпалив думки і здавалося, що впевнено прагнув лишитися там на тривалий час.
“Вибачте, але чи не міг я бачити вас десь раніше?- пролунало запитання зелених очей. Звичайне, поширене питання, яке щодня промовляють сотні людей, але чомусь тоді воно зачепило душу. Ні…Ми раніше не бачилися, такого зеленоокого погляду у моєму життя не було. Але чому він здавався таким рідним і притягував до себе, наче невидима сила закликала знову поглянути у цей бездонний зелений погляд? Стільки запитань, які лишалися без відповідей. Але чи потрібні вони були? Чи змінить це щось? Чи принесе нові думки, питання? Зачароване коло запитань без відповідей поставало примарами, які осідали у душі, запускаючи сумніви-пазурі у кожну клітину серця. Лише погляд був реальним, він не міг бути оманою, яка б зникла з першими відповідями. Він був поряд. Простягни руку і торкнися до них. А якщо цей погляд може не лише притягувати, а й спопеляти байдужістю та насмішкою? Що він приховував? Що манило до нього мій погляд? Цікавість? Ризик бути висміяною? Відвертість? Страх? Що??!! Хвилини вагання видавалися годинами вічності. Ризикни, зроби спробу, закресливши всі запитання і сумніви, дай шанс зеленим очам лишити власний слід у твоєму існуванні. Звичайний егоїзм чи страх видатися наївною, невихованою тримає твої слова у кайданах? Відпусти їх!! Ризикни!! Відчуй той солодкий момент тріумфу над власним страхами і стань їх володаркою. Зроби цей крок! Обернися! Поглянь у ті таємничі очі, які змушують думки хаотично кружляти у безумному танці! Дай їм шанс продовжити цей танок, не зупиняй його власними пересторогами.” Сіро-зелені очі пригадували кожен момент тієї зустрічі, з моменту якої минуло десятки днів. Кожне слово, сказане тоді було таким реальним, нібито пролунало за секунди до спогадів про них. Погляд, усмішка…Все поставало перед очима як слайди, чергуючись один з одним. Тоді сіро-зелені очі зробили крок на зустріч зеленому погляду. Маленький, невпевнений крок, який наповнювали сумніви міцно тримаючи за руки вагання. Слово…Друге… Третє…Голос звучав впевнено, але душа тремтіла, наче холодні лещата тримали її у своїх обіймах. Але з кожним промовленим словом впевненість здіймала голову у закованій душі. Слова… Здавалося, що у той момент вони обирали нові ролі, одягали маски і плуталися у власному шаленому танці. Їх діалог тривав лічені хвилини, але вони торкнулися її душі, лишаючи на ній свої кволі, обережні відбитки, які були невловимі для чужого погляду, а на обличчі промайнула легка посмішка. Оточуючі здивовано прислухалися до їх розмови, а згодом спантеличеним поглядом провели зелені очі, намагаючись зрозуміти чому у сіро-зеленому погляді танцювали веселі переможні вогники.
Самотня постать зупинилася, тіло огорталося вечірньою прохолодою, хвилі ставали крижаними, намагаючись змусити свого гостя зникнути і дати можливість насолодитися власною самотністю. Емоції, думки, спогади…Вир душі наповнювався спокоєм, десь у закутках серця жевріла радість, яка обережно, безшумно відкривала двері у новий день сіро-зелених очей, боячись що все те, чим жила душа виявиться оманою. “Невже я можу бути щасливою? Чи це лише невеликий клаптик щастя, яким доля мене нагородила, аби потім нещадно вирвати його з душі, лишивши на руках розтрощені мрії і почуття? А може варто цінувати ті хвилини, години, коли відчуваєш, що щастя поряд, у кожній посмішці, погляді зелених очей?”
Самотній, втомлений пляж крадькома вловлював тихий монолог сіро-зелених очей, силуючись зрозуміти їх настрій. То була радість? Чи смуток? Можливо, то були сумніви? “Що то було у твоєму голосі?” – прошепотів самотній пляж. Його слова тонули у шумі хвиль, які схиляли голови на піщаний берег. Тільки спантеличений погляд супроводжував зникаючу у темряві постать сіро-зелених очей.
“То було щастя…..”
ID:
275695
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.08.2011 08:31:55
© дата внесення змiн: 18.08.2011 08:31:55
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
