Стіни поволі вдихали вечірню прохолоду, готуючись до нічного спокою, книги продовжували свій, нікому недоступний монолог на полицях, забуті на столі ключі приречено чекали на повернення власника. Кожен намагався не порушувати спокою іншого мешканця десятка квадратних метрів. Лише десь вчувалися дивні звуки, які не були схожі ні на розмови у телевізорі, ні на сварки сусідів, ні на гучну музику у подвір’ї. Обережно, поволі ламалися кістки душі сіро-зелених очей. Одна, друга, третя…..Ледь помітні уламки падали на підлогу, вкриваючись солоним бісером сліз. “Ти не така як усі решта…..Дивно….Таких уже мабуть не існує, ти вимираючий вид”. Кожен звук цих слів лишався тавром на думках сіро-зелених очей, з кожним разом заглиблюючись глибше у клітини і шпарини свідомості, які були у полоні тихого божевілля, породженого почутим. “Ти хотіла правду??? Втомилася від омани і вдаваних компліментів оточуючих тебе масок-друзів та знайомих?? А чи не шкодуватимеш чи не вимагатимеш у долі шанс повернути вперті стрілки годинника назад, аби вчасно закрити вуха, слухаючи правду про себе?”- нашіптували привиди спогади, танцюючи у своєму шаленому танці навколо скаліченої схиленої постаті, руки якої намагалися втримати мізерні сльозинки на своїх долонях.
“Озирнися навколо!! Відкрий очі і спробуй хоч на мить повернутися до реальності, покинувши свій примарний ідеальний свій!! Ти віриш у щирість?? А де вона?? Хто знає, де знаходиться її прихисток чи то абонентська скринька, на адресу якої можна надіслати лист з усіма питання, що терзають твою душу з надією отримати щиру відповідь? Ти про це ніколи не думала? Чи можливо, знаєш, те, чого не знають інші, чи ховаєшся за сліпою вірою, яка тримає тебе у цьому світі, надаючи шанс виправдати власну слабкість та безпорадність? Правда…Ти завжди прагнула цього, хотіла відчувати правдивий аромат сірої брудної буденності та подих зневіреної правди на своєму плечі, яка б могла безпорадно поклавши голову змила бруд брехні з твоєї душі.” Правда…
Спогади поволі поверталися до своїх збутих місць, які досі лишилися вільними у залі очікування душі сіро-зелених очей. З того часу, як вони востаннє присіли на ці крісла ніхто не виявляв бажання їх зайняти. Здавалося, що перехожі спогади озиралися на два пустих стільця, які самотньо чекали на когось у вихорі натовпу емоцій та думок. Пусті….Зневаженні…Покинуті в очікуванні своїх випадкових власників, вони пам’ятали їх руки, тиху розмову і відчай, який заполонив очі. Їх покалічені у відчаї пальці тримали єдине слово “Правда”, яке обпікало кожну клітину і часточку тонких пальців сіро-зелених очей.…Вона прозвучала, прогриміла як прокляття на головою похиленої постаті. Правда…Та, яку вона переховувала і сліпо оминала кожну хвилину власного життя. Може я дійсно не така як усі?? Наївно вірю у щирість та чистоту людської душі, розфарбовуючи власну у кольори смутку, самозневаги та втоми від власної безпорадності? Подекуди моє існування нагадує полотна Сальватора Далі, які викликають здивування, зневагу, осуд у глядачів. Так і моє життя минає перед очима перехожих, хтось посміхнеться, хтось скрушно похитає головою і пожаліє, обличчя іншого осяється легкою іронічною посмішкою. Лише мої емоції були втоптані у багно мерзенного відчаю та страху. Агонія страху тримала їх міцними ланцюгами аби якомога швидше повернути до реальності і заглянути їм у вічі. Намагаючись жити за правилами, які встановлює сіра більшість оточення, душа лишала кожного разу все нові шрами на своєму обличчі, силуючись втиснутися у ряди оточуючих.”
Так минали години, дні, роки, душа вкривалася зморшками опущених рук, у той час як обличчя сіро-зелених очей лишалося усміхненим з ледь помітними рисами самотності. Саме вона була тихим місцем, до якого прагнула душа, аби відчути спокій та мати можливість поговорити з власною совістю. Совість…. Вона пручалася з усіх сил, демонстративно мовчала, потрапляючи у полон омани і брехні, у розмовах, які вимагали лестощів та вдаваних компліментів. Німий протест тривав майже десять років, наївно вірячи у те, що хтось може прислухатися до неї і простягнути руку допомоги.
І той час настав, наче нестримна дощова злива він увірвався у життя сіро-зелених очей. Проте він не знав, що вони не були готові прийняти нові обставини власного життя. Кольори десятка квадратних метрів, у яких створювалася їх історія вже давно були окреслені і ставати хамелеонами вони не бажали, аби хоч краплину нових відтінків принести у своє буття. Всіх влаштовувала така прозаїчна гармонія із мовчазними проблемами та нікому непотрібними думками, що потихеньку тьмяніли у закутках стомленої душі. З’явилися сірі очі. Сірі…Але їх погляд був вартий усіх барв веселки, вони дарували радість, щирість, віру і спокій стомленій душі. Шкода, що тільки ніхто не попередив про те, що і від них сіро-зелені очі отримають найгіркішу правду власного життя. “Ти хороша людина, добра, щира і наївно віриш людям. З щирим інтересом цікавишся їх життям, допомагаєш, переживаєш, боїшся відмовити і тим більше образити. Але чому ти це робиш?? Хто вони тобі?? Хто я такий?? Звичайна людина, яка має власне життя, сповнене проблем, радостей, інтересів, а ти за мене переживаєш….Дивно…Навіщо воно тобі….Я тебе не розумію.... Мовчиш….Можливо, колись я отримаю відповідь на ці запитання, проте і ти повинна зрозуміти, що життя не завжди потребує усіх цих емоцій….Не марнуй їх…”
“Ну, ти переконалася, що ти не така як усі?? Наївна особа з поламаною душею, яка живе переживаннями за інших, забуваючи про власну. Ти хочеш їм допомогти, але не запитуєш, чи хочуть вони аби така турбота обтяжувала їх життя. Ти про це ніколи не думала??? Прокинься!! Ось вона жорстока реальність і нікому не потрібна твоя пошрамована душа….”,- волала совість сіро-зелених очей.
Правда…Зневажена, покинута і горда у своїй самотності вона лишилися на уламках душі сіро-зелених очей, вкриваючись солоним сльозами.
ID:
269352
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.07.2011 12:37:15
© дата внесення змiн: 09.07.2011 12:37:15
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
