Мені завжди подобалася осінь,
Пожовкле листя, вицвіла трава.
Бабиного літа ширяюча волосінь.
Останні краплі літнього тепла.
І я вдихав на повні свої груди
Повітря, як вино, таке ж п`янке.
В усмішці розпливались мої губи.
Пори щасливої буяння золоте.
А потім, закують морози,
Ставків поверхні, снігом замете поля.
І до весни у болісній тривозі
Відпочиватиме свята земля.
А я люблю тоді, як хуртовина,
Шмага обличчя батогом вітрів лихих.
А потім сісти у теплі, біля каміна,
І слухать сповідь дрів сухих.
Але вона прийде, не забариться,
І знову принесе надію та любов.
Промінчиком земля зуміє розбудиться,
Народжувати знов, і знов, і знов.
Весна зеленим буйством засіяє,
Ароматом тисяч квітів оп`янить,
Надіям крила в вічність розправляє,
І радісніш стає на світі жить.
Поспішає й літо нас зігріти:
«Хоча я спеку дуже й не люблю».
Але луги росою вранішньою вкриті,
Розбудять душу грішную мою.
І я згадаю, як колись босоніж
Біг польовою стежкою кудись,
І впавши у траву високу меж,
Дивився довго у блакитну вись.
Я і не мріяв, що буду писати -
вірші, де туга і печаль.
Бо вже й тоді хотілося співати.
Хоча й без слів, на превеликий жаль.
ID:
171978
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 15.02.2010 09:39:00
© дата внесення змiн: 15.02.2010 09:39:00
автор: Платон Маляр
Вкажіть причину вашої скарги
|
