думаєш легко летіти чимраз між пташок у вирій
час розчиняючи в згинах руки-крила
нам би волати до неба про те що любов мала
нам би забути про біль у сльозі нещирій
так ніби нове у дивних чужих руках
вже відбулося на ранок без насторожі
щоб не жаліти про все що знесла ріка
і не сидіти як ґава на загорожі
знов оглядаючи мертве крізь турнікет
білі кістки підбираючи біля броду
щоби зібрати до шафи на свій скелет
аж до стрибка у безодню
у темну воду
