Вона дивиться на неї як на гримучу змію,
Що гримить мовчанням його. Червоний
Висолоплений, тонкий її язичок
Дратує більше, за ті безкінечні розмови
Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —
Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто
Віддалився від мене, і від усього у чому я
Знаходжу відраду.
Нехай би читав мене,
Цей порух спідниці, кімнату зі світла та тіней
В якій таємничо перешіптуються шрифти,
Нехай би дивився на пружні мої коліна,
Вдивлявся у вікна, де сад, що колишеться мов,
Стегна мої витанцьовують мову любові
Усередині побуту, дому, його симфонії.
Щоб він прочитав волосся на голих плечах,
Окрилену музику спинки, неначе ноти
Що мов на пюпітрі хребта розкрито лежать
Щоб він прочитав ніжнотканну мелодію
З родимок.
Говорив би мені про колекцію складених крил,
Що у шафі лежать на полиці цупкі мов пергамент
Стелив би на ліжку, немов розгортав сторінки
Історію, ще не написану та накрохмалену.
Набиваючи пір’ям мов хмарами снів подушки
Розмовляв би зі мною мовчанням з яким читає,
Торкався вустами, цілунками чи говорив
Як спрагло і жадібно тіло моє кохає.
Що я його книга з блакитними жилками слів
Щоб знову мені говорив яка ж бо я ніжна,
І далі писав на колінах, уклінно писав
Розгорнувши для себе мов книгу моє міжніжжя.
Щоб слово його піднімалося стеблами ввись
Напуваючи пуп’янки мови і білі троянди
Йому лоскотали пелюстками груди і низ
Живота, і ніжним бузком розцвітали
Солодко-нектарною в’яззю спашілих читань
В голові.
А тоді — забирав до колекції крила мої.
Розглядаючи складки залишені на простирадлі
Вбираючи спокій мов давні, старі письмена
Сідаючи в крісло навпроти квітучого саду.
24.03.2024
