День білий в чорній смузі завмирає,
Руїнами земля скрізь спочиває…
Вогонь знов спалахнув … Тебе немає.
І сірий пил усе навкруг ховає.
Удалині розсіялися хмари;
Стою й чекаю, мов якоїсь кари.
Не зупинила і не все сказала.
Ти і не знав, що я тебе кохала.
І страшно стало… сум в тиші дрімає.
Вже вогник наш навічно догоряє. .
Гашу в душі іще недавні мрії.
Лиш мить… і всі розсипались надії!
І знов рядки в своїм блокноті пишу,
І знову у страху ховаюсь в тишу.
Ніч болю у розлуці серце крає.
І я кричу щосили : Вже немає!
Крізь дим іду, вдаряючись в каміння.
Уже застигло в серці голосіння.
В розвалених будинках вітер свище,
Можливо, десь в отих руїнах, ти ще.
Мені уже від розпачу не страшно.
А в голові звучить:Як це не вчасно!
Ти не вагавсь, а я не зупинила.
Що ж та війна із нами натворила.
Ми ще не встигли радості зазнати,
Ще не змогли по-справжньому плекати.
Ще порізно дві мрії малювали
І їх одне від одного ховали.
Хотілось просто зустрічами жити
Й пізніше серця два в єдине злити.
Ще буде життя довгим ми гадали,
Й що так ураз обірветься не знали.
Як же мені тепер без тебе жити?!
Вже пазли нам в єдине не зложити.
Душа, неначе ніч, навік стемніла
Іду… й не відчуваю свого тіла.
Запалюю свічу в пам’ять про тебе,
Від стогону страшного никне небо.
Й ту розпач у скупих словах не злити,
Й закривши біль у серці, буду жити.
