Тобі ще мріяти і жити,
дітей народжувати і
заповнювати колоритом
буденно-відсірілі дні.
Спостерігати зорепади,
ходити берегом Дніпра,
де твої щічки вітер гладив
й дзвінка буяла дітвора.
Ще буде все. А зараз, доню,
країною страшна йде пря.
Й твоє дитинство у полоні
під обстрілами вигора.
Та окупанти хай не мріють
перемогти дитячий сміх.
Коли є діти, є надія,
що ми здолаємо усіх.
19.04.22р.
P.S. Коли ворожі обстріли впритул наблизилися
до нашого міста, шестирічна донечка
знаходила в собі сили заспокоїти кожного
і мене у тому числі. А коли таких сил їй
вже бракувало, вона горнулася до мене,
тремтіла, як листочок у злу негоду і казала:
«Таточку, мені дуже страшно». І тоді вже мені
доводилося заспокоював свого маленького сміливчика.
