Вони не знали, як примиритись,
Що від кохання зостались крихти.
Сідали вранці удвох до столу,
Ділили ввечір щоденну втому.
Торкались щільно, питали зайве,
Ховали там, інший де не знайде
Сторонній погляд, нове намисто,
Годинні спізнення "ненавмисно".
Було їм совісно і пекучим
Все більш наближенням неминучо
Ставало те, що натомість снігу,
Просипле вічність останню крихту.
