“Где лгут и себе, и друг другу, и память не служит уму,
история ходит по кругу, из крови по грязи во тьму”.
Игорь Губерман
Ніч накинула темну вуаль,
і тривога залізла в самісіньке серце.
Прилад є, щоб заміряти тиск, та, на жаль,
не дізнатися — сили терпіння де денце?
Є ресурс ще якийсь у душі, чи латати вже час:
заварити трави-мурави з першим променем сонця,
від самої землі взяти сили й снаги про запас
і почути, як ранок надії постукав в віконце?
Сонце сходить для всіх однаково завжди,
Зірки рівно-далекі у небі для кожного.
Та чомусь надлюдиною зараз рахують себе тут одні,
інші просто приймають їх гру на межі безумовного.
Ті облудні вершителі доль надувають боки,
демонструють значущість свою, незамінність і обраність.
А між тим залишають по собі біду на роки,
галасливі обіцянки, злидні, війну і запроданість.
Ну а ми мовчимо і вмиваємо очі слізьми
у надії, що якось там буде, колись пригальмується
і біда, врешті-решт, заблукає сама у пітьмі...
А на краще без кожного з нас хіба що-небудь зміниться?
11.2017 р.
