Чи бив тобі клинок у груди?
Чи багровіла в крові сталь?
А чи слізливую печаль
Втикали в серце «добрі люди»?
Чи сам себе не обдурив,
Коли ніс мрії на долоні?
І чом не посивіли скроні,
В той час, як мрії розгубив?
Чом ти навколішки не впав
І не благав «всевладні руки»?
А ти лиш правду їм сказав –
І тим побільшав свої муки...
Оті ж ручиська, мов граки,
Печінку й душу шматували,
Хоч наперед «всевладні» знали,
Що виб’ють вірша лиш рядки...
Коли сталюка зранить серце,
То лікар зшиє – буде шрам;
Як в серце вдарить слово в герці –
Не зшити рану лікарям.
А ти, помучившись доволі,
Сил для поезії шукай,
Хоч як тернисто в твоїй долі —
Та все ж “всевладним” прийде край.
