Вранішнє сонце наосліп шукало свою дорогу крізь густий туман, прискіпливо вдивляючись у безмежний простір. Його стомлені очі квапливо кліпали, пропускаючи вранішню прохолоду крізь свої зіниці. Впертий, егоїстичний туман, відчуваючи свою міць, розкидав неосяжні, невидимо-прохолодні обійми. Тонкі виплеканні вранішньою росою пальці проникали крізь сонне гілля дерев, обережно торкалися поверхні втомленої річки. Десь там у далечині вчувалися приглушенні звуки і здавалося, що невидимі краплинки роси танцювали на обличчях залізничних колій, створюючи музичну гармонію осіннього ранку. Шалений, пристрасний потяг увірвався у туманний спокій, жбурляючи свої нестримні, божевільні емоції у навколишню тишу. У його прохолодно - затишних обіймах мандрували різні емоції, настрої та почуття, які кружляли у вихорі ранкового танцю. Їм здавалося, що ніхто не бачить їхнього шалу, не порушує їх цілісності навіть подихом. Проте…..
Притулившись до холодного сірого вікна, всотуючи кожен рух шалених емоцій, що кружляли над залізничними коліями, жадібно вдивлялися у далечінь сіро-зелені очі. Повіки повільно опускалися на мить, в уяві виринали кольорові картинки, чийсь теплий сміх, ніжні обійми та пекучий біль, який нахабно топтав райдужні малюнки, спопеляючи їх своїм гнівним поглядом. Втомлені та нажахані зіниці чіпко трималися за видовище, що панувало за вікном, силуючись заспокоїтися, вгамувавши тремтіння душі. Прохолодне скло торкалося шкіри, нагадуючи, що тіло ще живе, воно відчувало радість, біль та дихало надією. Проте чи потрібна та надія, коли руки тягнуть до землі важезні камені- сумніви, що роками обростали страхом, сльозами та відчаєм. Кожна спроба зрушити їх з місця зазнавала поразки, приносячи вкотре більше болю, коли залізні кайдани впивалися у шкіру, стираючи її до крові, доки крихітні крапельки не падали на заіржавілі уста катів. Тоді можна було кричати!! Викричати свій біль та втому!!! Страшно…..Жити так далі?? Чого чекати?? Вже котрий рік стояти біля вікна, що вкривається шаром пилу, ховає своє обличчя за павутинням, блідою анемічною рукою витирати його скляне обличчя, розмазуючи по власному брудні сірі сльози?? Таке має бути закінчення цієї історії?? Можливо…..Якщо сіро-зелені очі не мали наміру щось змінити, то епілог історії був очевидний. Старий, занедбаний будинок був пристанищем сіро-зелених очей. Туди вони втікали, аби відчути спокій, поговорити зі світанком, зорями та німим місяцем, який був їх щоденним гостем. Ніхто не наважувався переступити поріг будинку, що жив неподалік залізничних колій. Для оточуючих він був примарою, яка доживала свої останні роки, тому не вважали за потрібне турбуватися про нього. Вицвілі, похмурі риси обличчя, полущені білі очі – вікна німим поглядом вдивлялися у далі, згадуючи свої радощі, гостей, чий сміх наповнював душу, їх турботу. Все минуло…..Люди стали історією, будинок лишився примарою. Його гостем стали сіро-зелені очі, чия душа жила у самотніх стінах.
Здавалося, що того дня сіро-зелені очі вкотре будуть самотнім гостем примарного будинку. Проте….. За спиною вчувалися обережні кроки, так ніби хтось дбайливо оминав чагарники навколо будинку чи намагався лишитися непоміченим, крокував до дверей. Притишенні кроки ставали впевненішими і сіро-зелені очі напружено очікували на незнайомого гостя. Хто міг заблукати до будинку - примари? Хто наважився зазирнути до його душі і лишити по собі спогад на запиленій підлозі. М’яке сонячне світло огортало постать на порозі, тихо спадаючи маленькими променями з плечей незнайомця. Сіро-зелені очі підкорюючись страху продовжували стояти біля вікна, вдивляючись у туманну далечінь.
- Як Ви зважилися на таке?? Вас діймає цікавість, хто живе у цих руїнах, чиї дні минають у сірій пустелі????, - прошепотіли сіро-зелені очі, не відриваючи погляду від брудного вікна. Ви з тих, хто хоче розітнути чужу зруйновану душу, у намаганні врятувати її від самої себе? Ви-місіонер?? Чи егоїст, який хоче переконатися, що тільки Вам добре, а решта тонують у бідах, сльозах та нещасті???? Чого ж мовчите??? За Вами право вибору, відповідь чи мовчання?? Лишитися чи тихо піти….Вирішуйте…..
- Егоїст?? Не знаю…. Такого слова я не вивчив за своє життя, його значення для мене невідоме….Намагався жити власним “Я”, лише зазнав краху, душа кришилася як скло під ударами каменя. Місіонер??? А хто це?? Ми чомусь вважаємо, що це той, хто поставив собі за мету покращити життя іншого, шляхом часткової пожертви власним….. А може це банальний намір втекти у світ чужого горя, забувши про своє власне?? Ви про це ніколи не думали???
- Ви не егоїст, не місіонер….Хто ж Ви?? Втрачена душа? Шукач власної долі?? Глядач театру – життя? Чи Ви не маєте власного місця серед інших, тому втікаєте у пустку напівзруйнованого будинку?? Але це моя розрада, мій куток смутку та свободи….. Ви тут зайві….. Нехай я зіграю сьогодні роль егоїстично- недружелюбної господині. Бувайте…. Бувайте ……Бережіть себе….
У вицвілих, спорожнілих стінах запанувала тиша….Вона присіла на краєчок зламаного стільця, очікуючи продовження вистави. Сіро-зелені очі повільно витерли брудні від пилу сльози, закрили очі та вдихнули ранкову прохолоду, яка проникла крізь шпарини скаліченого вікна. За спиною сиділа тиша, впиваючись поглядом у спину стомленої постаті, руки потоками впали до низу і на блідих зап’ястках виступили краплини багряної крові. “Дихати….Я хочу дихати вільно! Відчувати стукіт свого власного серця!! Стерти пил з душі і вийти з полону цього примарного будинку, змити бруд страхів з думок і скинути кайдани з рук”,- подумки кричали сіро-зелені очі, боячись порушити тишу будинку. Проте чийсь незнайомий погляд торкався плечей, ніби намагався обернути їх до себе.
- Ви досі тут?? Насолоджуєтеся моїм болем?? Чи вигадуєте нові тортури для мене?? Маєте хорошу фантазію?? Що ж, послухаю і Вас…. Можливо Ви зможете мене чимось здивувати…. Прошу…..
- Якого кольору Ваші очі?? Оберніться до мене, я хочу побачити їх і переконатися, що Ваша душа ще жива.. Вона не вмирає разом з цим будинком, його історія написана вже давно, він побачив і пережив усе, про що могла мріяти його душа….Він змирився зі своєю долею…Але з’явилися Ви і дали йому надію на повернення до свого минулого. Проте воно померло, так само як і Ваше…. Ви досі жива, дихаєте, відчуваєте……Прокиньтеся і повірте, що у світі є хоч одна людина, яка насмілиться подивитися у Ваші очі….
- Якого кольору мої очі???? Не знаю…. Роками я не дивлюся у дзеркало, не хочу бачити свої скаліченні очі…. Як це було давно, коли я посміхалася своєму відображенню у дзеркалі…..Які вони?? Сірі?? Карі?? Сині??? Не знаю….Вони скалічені…. От і все…. Ви хочете подивитися у мої очі?? Не боїтеся побачити там пустку??? Ви ризикована людина……
Сіро-зелені очі мовчки стояли біля вікна, дослухаючись до кроків, які здавалося віддалялися від них, лишаючи по собі невиразний спогад. “Ну, ось вкотре переконалася, що життя триватиме так і надалі. Ніхто не ризикне поглянути у мої скалічені очі. Кому вони потрібні?? Пусті та вицвілі?? Самотність!! Вітаю тебе знову у своїх обіймах!!!”, - вдивляючись у далечінь шепотіла стомлена постать біля запиленого вікна. Проте різкий біль голками впився у зап’ястки, проникаючи у саме серце. Розлогу тишу порушив шалений удар, що трощив під собою потрухлу підлогу старого будинку. Легка втома майнула по всьому тілу, здавалося, що воно зараз злетить у повітря наче пил. Сіро-зелений погляд опустився додолу, де лежали два величезні камені-кати, які роками гирями висіли на блідих рухах втомленої постаті.
- Погляньте у дзеркало…Не бійтеся, воно давно на Вас чекає, але Ви ховалися за власними страхами. Погляньте…..,- почувся тихий шепіт за плечима.
Втомлена постать кволими руками взяла запилене дзеркало. Осяяні осіннім світанком у дзеркалі усміхалися сіро-зелені очі…..
ID:
341807
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.06.2012 14:50:41
© дата внесення змiн: 04.06.2012 15:56:45
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
приємно, що приділили час і прочитали 
