Життя-це біль. Ми народжуємося з болем та страхом, кладучи його до своєї кишені, старанно приховуємо його роками і боїмося визнати, що він дійсно існує. Впродовж років ми байдуже спостерігаємо за тим як він зростає, стає самовпевненим і зрештою ставить нас на коліна, змушуючи плазувати перед його величчю. Біль…Невидимий, всемогутній, невловимий та безжальний…Скільки існуватиме він у нашому шаленому, практично ідеальному світі?? Хто зможе зупинити того, кого не може осягнути око, того, хто прозорими руками впивається у нашу душу, чіпко тримаючись за неї, насолоджуючись кожним своїм стисканням і приглушеним хрипом, який долинає з уст жертви?? Біль.. Боляче, якщо кровить рука, ламаєш кості та втрачаєш контроль над своїм тілом, а чи боляче у той момент, коли болить душа, коли ти щоранку прокидаєшся з тією думкою, що довжелезний список наполеонівських планів ще не дописаний, але твоя книга вже отримала останню крапку і чекає на свій некролог? Тоді боляче?? Чи настає час для нового героя під іменем Співчуття? Кому ж воно потрібне ?Душі, яка розуміє, що попереду хвилини, секунди болю та відчаю, коли ті, хто тебе любить мусять змиритися з умовами контракту долі, що прописує одвічну інвалідність душі???? Інвалідність душі…..Це не вирок, швидше за все, то є тавро, твоє друге ім’я, з яким муситимеш проживати чи то існувати наступні переліки років…..
При народженні сіро-зелені очі отримала звичне для усіх ім’я, яке радувало слух, отримало чимало пестливих нащадків, проте життя вирішило надати ще одне наймення для них. Інвалідна душа…… Вона жила зі своїм болем, я кий став частиною душі, буднів та емоцій. Біль… Одвічний супутник у житті сіро-зелених очей. Було боляче падати, розбивати коліно, бачити як болить комусь поряд і тоді здавалося, що більшого болю у житті не може існувати, що це та межа, яку варто перейти, аби стати сильнішою, загартувати душу, щоб у майбутньому на очах не бриніли сльози жалю та співчуття, щоб стійко, впевнено дивитися у вічі страху, жалощам, не виказуючи того, що душа потопає у солоних ріках. З роками той невидимий гість припадав пилом у закутках спогадів, думок сіро-зелених очей і здавалося, що він починав вірити у власну безпорадність у їхньому житті. Проте ніхто не повідомив його, що його феєричне повернення і беззаперечне визнання чекає його ще попереду. Біль, біль, біль….. Сіро-зелені очі його не відчували, він був невловимий та вони розуміли, що він впевнено тримає їх руку. Він вестиме їх крізь радощі та смутки подальшого існування, малюватиме картини майбутнього та можливо дозволить відчути себе щасливою. “Боляче!!!! Боляче!!”- кричали щоденно сіро-зелені очі, прокидаючись ранком. Болить…. Кожен ранок починався із сніданку, приготованого болем, аби відчути його смак і залишити його аромат на весь тричі проклятий день. А далі перші кроки, кожен з яких пронизував серце тонкими голками болю, які ввечері сіро-зелені очі виймали, аби завтра повторити ритуал. Кожна усмішка, брехлива правда і вдавана цікавість, яку вони проявляли до життя висотували краплини крові з душі, перетворюючи обличчя на бліду маску під якою ховалося спотворене, змучене болем обличчя сіро-зелених очей.
“Чи може бути ще більший біль у моєму житті?? Чи все я пережила, побачила і виплакала??? Що ще лишилося для мене?? Який ще подарунок я маю отримати від тебе, життя?? Новий біль?? Пекучіший, ніж той, що живе у мені роками?? А чи може бути щось гірше??? Якщо ж так, то віддай мені його вже зараз, нехай душа пройде всі кола пекла, нехай вона згорить у тих сльозах, що лавою печуть мої очі, нехай моє обличчя вицвіте, як осінній лист, але дай мені пережити весь той біль водночас!!!! Чи чуєте Ви, мене небеса?? Змилуйтеся наді мною!! Я вже заплатила свою ціну самотності, сліз та відчаю!! Ви забрали тих, кого моя душа любила, тих, хто читав мою душу! Кого ще ви хочете вирвати з мого занедбаного існування?? Мене?? Ні, ви занадто егоїстичні, аби подарувати мені таке щастя. Для вас найбільша радість бачити мої сльози та ховати кожного разу вкидати нові голки у моє серце! Для вас це насолода, бачити мій біль, адже ви не можете його відчувати, заздрите, що кожного дня я маю побачення з цим загадковим невидимим щастям. Ви впиваєтеся власною помстою, збираючи дорогих мені людей, моїми сльозами. Боляче!!! Мені боляче!! Я жива! Жива!!! Чуєте мене?!!! А ви ріжете кожну клітину мого тіла, впевнено наближаючись до душі. Вона вже й без того пуста, інвалід…. Все знищив біль, там порожнеча….Лишіть мені хоч спогад про мою душу!!! Благаю вас, небеса!!”.
Життя –це біль…. Безжальний, нищівний та егоїстичний. Що лишилося у душі сіро-зелених очей?? Хто ризикне заглянути за завісу примари душі??
А може Ви……???
ID:
337663
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.05.2012 22:50:35
© дата внесення змiн: 04.06.2012 14:51:36
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
як перша теза буддизму. лячно дивитися у чужі болі, адже багато що упізнаєш сам... 
