Руки тихенько тремтіли, а на очах бриніла маленька, ледь помітна сльоза. Навколо панував спокій, будинки-мурашники світилися невеликими віконцями квартир, у кожній з яких створювалася окрема, ні на кого не схожа історія. І в одній з таких комірок існувала її самотність. Самотність сіро-зелених очей… Серце шалено стукотіло у груддях, так ніби воліло вирватися з полону тіла, спраглі губи холерично щось шепотіли, здавалося, що з них спадали слова молитви, виснажені легені намагалися видихнути хаотичне повітря, яке чіпко трималося за них, не виявляючи бажання покинути тіло. Відчуття страху охопило думки…Видихни!!!!!! Видихни!!!!! Мов стрічка на нестримному вітрі тріпотіла думка у голові…. Страшно, коли навколо шиї звиваються змії-мотузки і ти хапаєшся за примарне повітря, яке іронічно посміхається перед твоїми очима. Проте справжній страх, підбадьорений ексцентричною панікою, коли ти намагаєшся видихнути хоч грам того знавіснілого повітря, виявляється безапеляційним переможцем. Саме ці відчуття створювали пейзаж одного з епізодів сіро-зелених очей того вечора, коли вони сиділи на холодному підвіконні балкону, перелякано дивлячись у темряву весняних вулиць. Поламані гілки змучених дерев ховалися у шатах ніжного дощового вечора, який омивав їх душі своїми солоними краплями. Де-не-де виринали жовті кульки ліхтарів, освітлюючи дорогу випадковим перехожим, які втікали від несподіваного дощу. А десь там серед сотні віконець точилася боротьба між тілом і серцем. Сіро-зелені очі вкотре зробили відчайдушну спробу видихнути хоч краплину повітря аби відчути полегшення та стримати страх. Секунди, хвилини….Їх так мало, але вони можуть бути такими жорстокими і впертими у такій боротьбі. Нарешті тіло відпустило вперте повітря, яке сповнювало втомлені легені і серце пошепки продовжило стукати у двері життя. І ось ти усвідомлюєш, що все може скінчитися, не отримавши шансу хоч що-небудь змінити чи подумати. Секунда….А далі спокій…
Спокій… Невже він може існувати лише там, куди ніхто ніколи не поспішає, вперто відмовляючись купувати навіть екскурсійний білет у ті краї? Це те, чого прагнула душа сіро-зелених очей. Чомусь саме зараз він був занадто великою розкішшю для них, адже думки, спогади чіпко трималися за свідомість.
«Той вечір подарував мені хвилини щастя, які перетворилися на яскравий спогад моїх останніх місяців. Саме тоді я усвідомила, що навіть моє життя може бути сповнене ніжності, щирості та щастя. Чомусь всі говорять про щастя як про щось надзвичайне, грандіозне і помпезне. Шаблонно воно повинне супроводжуватися феєрією емоцій, радості та старанно відібраних слів. Але моє щастя було мовчазним, тихим, воно боялося порушити тишу, аби не втрачати жодного поруху очей, швидкої посмішки, яка блискавкою проминала на вустах. Коли сидиш тихенько поруч зі своїм щастям, то розумієш, що мовчання виявляється найкращою окрасою вечора. Кожної хвилини ми вимовляємо цілі потоки слів, не задумуючись над їх призначенням, настроєм та ролями, які закріплюємо за ними. Але у той вечір слухняні букви ввічливо полишили сцену життя, адже відчували, що були зайвими у мовчазному монолозі поглядів. Так спливали хвилини, трансформувалися у години, аж доки небо не збудили перші світанкові промені. Щастя з сірими очима зникало у світанку, залишивши по собі спогади. Ті, які не полишають душу, змушуючи вкотре повертатися до того вечора, посміхатися з веселим сумом і крокувати далі. З часом спогади припадають пилом, стираються чи то наша свідомість намагається полегшуючи наш біль, завантажує у голову нові емоції, переживання, сумніви, зустрічі, сльози, посмішки, пусті слова, беззмістовні роздуми та зрештою відчай. Наша пам’ять рятує душі своєю забудькуватістю, яка переносить спогади в далекі архіви, забуваючи шлях до них. Але як забути ті сірі очі, які кожного дня минають повз мене, посміхаються і коли важко просто говорять «Я поруч»…, тим самим не дозволяючи їх забути.
Проте час повільно корегував мої спогади та емоції, душа покривалася пилом прожитих днів, турбот та скупих сліз у часи відчаю. Інколи вона провалювалася у безодню відчаю, коли хотілося закрити очі і зникнути, забутися, відчути легкість, безтурботність, байдужість і спокій. Як не намагаєшся втекти від нього, але він тримає душу своїми невидимими мотузками. Хоча розум усвідомлював, що відлік хвилин до того моменту, коли сірі очі, які змушують серце шалено тріпотіти, скоро зникнуть в океані часу і життя. Тоді прийдуть нові емоції, а може самотність? Чи то знову моя уява занадто сильно і активно почала працювати??? Можливо варто стримати її пориви і відчути смак буденності на своїх вустах, прокинутися від оманливого сну, усвідомивши, що все це була вигадка? Шкода, але життя ніколи не буває вигадкою».
Серце шепотіло у груддях, легені тихенько вбирали у себе прохолодне повітря весни, з його ароматами вуличної сирості, далеким шумом машин і піснями блукаючих собак. Ніч панувала над усіма думками та відчуттями.
«А може вже пора відпустити свої сірі очі?»…Слова-краплини впали на підвіконня під шум дверей, які закрилися.
ID:
269708
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.07.2011 19:20:47
© дата внесення змiн: 11.07.2011 19:20:47
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
