„Мама звеліла мені і Гриші, лиш тільки вийдемо з містечка і наблизимося до лісу, тікати в хащі.Всю ніч мама не зімкнула очей, сиділа, пригорнувши нас за плечі, гладила голови і плакала. В понеділок, 29 травня 1942 року, велика колона євреїв в супроводі конвойних поліцаїв вирушила на Монастирище...(„Вічний біль душі” –
М.Камінський)
Я заздрю всім,хто матерів вітає,
матусі ми не шлемо телеграм.
Лиш зрідка в край далекий приїжджаєм
покласти квіти нашим матерям
(М Камінський)
Думано-передумано, плакано-переплакано...
Травнева ноче, ти можеш свідчити -
мамине серце – рана відчаю,
болем болена, зойком заткана...
А вона, бідолаха, паткає,
ніби чаєчка сивая біля синів припадає,
та все ради-поради у Бога питає.
- Господи милий, дай лихові раду,
бо завтра – на страту.
Устами ледь-ледь ворушить –
(поліцаї насіння лущать,
біля ноги гвинтівка –
аби лиш почули тільки...)
...Завтра.
Сьогодні жива ще мати,
може діток востаннє обійняти,
сльозами горючими вмивати чубчики непокірні.
Зірно...
Зорі такі колючі, місяць такий байдужий...
Чорняві кучерики сльозами зрошені...
Боже мій!..
- Вставайте, синочки милі,
нехай вас росою вмию,
поцілунками витру,
заким поліцаю не видко.
А сонце чомусь криваве
травневого ранку вставало,
і вітер терзав колючий
благу одежину і кучері.
Жорсткою рукою гладила,
кляла поліцаю-гадові
на весь вік його юдовий,
стиха вчила, як бути їм.
- Як тільки дорога поверне,
ти, Гришо, тікаєш першим.
Михасю, за ним щоб слідом.
Хай Господь береже вас, дітки...
Ніколи, нікому в світі
не мовте, чиї ви діти.
Кажіть, що із Сум, з сиротинця,
не будьте ніде поодинці.
Слалась дорога прокльонами
вздовж колоною.
Неначе по склі розпеченім –
євреї на смерть приречені.
Ось вона – мить розлуки...
Стисла востаннє руки.
Матусю, ненечко, мамо!..
Дитинства було так мало...
- Йой ви, сльози мої горючі,
гойте рани сирітські негойнії...
Ви блискавки сліпучії, осліпіте очі всім,
хто діточкам моїм лихо замислить...
Ой ти вітре, вітре буйнесенький,
не студи дітей моїх ріднесеньких,
лети від них в круті гори,
бо їм і без того тяжкеє горе,
тяжкеє горе, великеє лихо –
війте, вітри, тихо-тихо...
А ти, роса-росиченько,
вмивай їхні білі личенька.
Та нехай не тужать – не плачуть,
що матусеньки більше не побачать.
Утікайте від них, чорні ворони
на усі чотири сторони
Ви, дороги-доріженьки,
простеліться синочкам моїм
м’яко в ніженьки ...
У нелегкій отій дорозі
все життя бережи їх, Боже!
Впали зойком в ранкові роси
чорні коси матусі Рози,
і холодні їдкі тумани
пеленою закрили маму.
А було в тій дорозі болю!
Полини пеленали долю.
І нещадні вітри студені
рвали в клоччя її щоденно.
Кожен день, мов по лезу бритви -
вберегли, певне, лиш молитви.
Діти-сироти в вовчій зграї...
Й нині спогади серце крають.
В світі цім кожен день і подих,
знає син – то матусин подвиг.
І шепочуть не раз уста:
- Ти, матусю, повік свята...
ID:
211976
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 21.09.2010 10:00:49
© дата внесення змiн: 21.09.2010 10:00:49
автор: Omega
Вкажіть причину вашої скарги
|
