Заповіт.
Загартований в спокій життя,
я не хочу розтануть в імлі,
не бажаю прийти в майбуття
в сні забувшийся мертвій землі.
Високо на гірському бур’яні
у вечірніх озер, як закляті,
молоді і суворі шамани
кипарисове палять багаття
і покірно з поклоном положать
до нього мій загорнутий труп,
щоб дивився з останнього ложа
іронічно, з усмішкою губ.
А коли вже заграва торкнеться
темним золотом з мармуру молу,
хай задумливий факел проллється
благовонним пахучу смолу.
І сопілка нам тишу повалить,
срібний гонг навкруги задзвенить
у годину, як зовсім відчалить
вогнем займаний траурний пліт.
Наче демон у лісі волховім,
спалахне знов моє житіє,
від нестерпних вогню поцілунків
заворушиться тіло моє.
