Я буду згадувать ті дні,
Які нам доля наділила.
Вони тепер неначе в млі,
Нащо вона оце зробила?
Тепер лиш пустка повіває,
Ніщо неначе й не було.
І вітер всі слова змітає,
І снігом білим замело.
Їх відновить не намагаюсь,
Нехай іде все в забуття.
Це так робити я стараюсь,
Та відчуваю вороття.
У довгі дні зимові й ночі,
Я не знаходжу тих причин.
Чому ж все плачуть мої очі?
Вже нічиїх нема провин.
Та час зітре все без останку,
І пам"ять зможе відпочить.
Душі ледь тліючу жаринку,
Назавжди треба погасить.
Тебе не жду уже давно.
В минуле вже закриті двері.
Тепер обоє мовчимо,
Сказати щось - нема потреби.
Все ж ти приходиш серед ночі,
З докором дивишся в лице.
Невже сказать мені щось хочеш?
Дивлюсь - тебе немає вже ніде...
Зворушливо - душевний вірш. Музичний супровід пречудовий. Вельмишановна пані Надієчко! Останнім часом мені дуже не вистачає співрозмовника на душевні теми. Сьогоднішній Ваш вірш з музикою навіяв мені нездійсненні думки... Дякую Вам!
Душевна лірика! Думки і спогади, від них ніде не подітись, інші печуть, гріють, а інші морозні до сліз...таким життя є...можливо трохи порадіти, ну,а й можливо струсити сльозу із вій. Дякую!