Зустріч - не мить, а розлом між епох,
де тіні співають про світло.
Я не мав цілі - мав тільки подих
вітру, що тліє, не кличе й не лине.
Серце - камертон до мовчання.
Тиша гасила вогонь,
наче ніч, що вчиться дихати рано,
наче слово, яке вже не збрешеш нікому.
Я стояв біля тебе - ні кроку, ні жесту.
Бо кожен рух - як обрій:
здається близько, а дійдеш -
і це вже інший берег мрії.
Мовчання - мій єдиний інструмент.
Але й воно не ладне грати.
Мелодія втрати -
без репетицій, без права на каденцію.
Весна тебе заховала,
мов арфа - акорд незакінчений.
Я шукав у спогадах крила,
але вони - з пір’я мовчання, із вітру неясного.
Боявся ступити у твій силует,
щоб не стерти обриси пам’яті.
Бо кожна помилка -
не звук, а тиша в октаву життя.
Якби час мав стрілки назад -
я б не шукав слів, я б дихав поряд.
Ти б чула, як б’ється серце
на тлі тиші, що небо порушує вперше.
Та ми - як партитура без нот,
де кожна пауза болить гостріше.
Те, що не сказав,
тепер - мій римований гріх.
Те, що не зробив -
мій невисловлений псевдонім.
І залишилось тільки мовчання -
оркестр, що грає про втрату.
