Ронить ніч невидимі узори
на поля, і луки, і гаї.
Я – не я, коли у ранню пору
не помічу пайзлики її.
Он-де пух перини на ялині,
у фаті – калина до вінця.
А чого вартує синій іній
на сувої хвої ялівця?
Все укрите білою габою,
тогою нічної пелени.
Небеса любуються собою,
падаючи млою на лани.
Час гуляти перекотиполю.
Посивілі квіти на межі
облетіли як пелюстки болю
на скляні прозорі вітражі.
Вітер дує на холодну воду
і не розуміє ще, чому
та війнула кригою йому.
Уміщають пайзлики городу
гай, і поле, і, до ночі горду,
сепією виткану, зиму.
!
