Літо, сонячний день… вітерець розгойдував гілочки вишень. Ягоди виблискували, одна перед одною, наче моргали, шепотіли хлопчикові -» Візьми мене, візьми мене…». А він піднімав руки до гілок, ставав на шпильки, задирав голову. Неначе дідок морщився, крехтів та дістати їх не зміг. Листя з вітром куйовдили русявого чубчика, він відмахувався рукою й знову намагався дістати. Раз-по-раз підтягував тоненькі, коричневого кольору шорти, які сповзали, коли ж піднімав руки, від вітру надувались парашутом.
Вже підійшов до стовбура вишні, стукав його ногою, кричав,
- Бабусю! Бабусю! Допоможи дістати! Вони, ото… ті вишні, гойдаються. Напевно сміються з мене, що я невисокий, не можу їх дістати.
- Ой лишенько, не товчи вишеньку, їй же боляче капця порвеш, отого, «макасіна» якогось, воно ж зараз, таке взуття дороге.
Вона зірвала кілька вишень, він швидко запхав їх в рота, ледь скривився та задоволено дивився на бабусю блакитними оченятами, усміхався.
- А баночка з жучка де, куди подів, багато назбирав?
- Оті, твої жуки, в смужку, такі вередливі, я їх в банку, а вони звідти, я знов туди, вони знову назад.
Він розводив руками в різні сторони, одночасно раз – у - раз підтираючи носа, уважно дивився на реакцію бабусі.
Вона, зав`язана в чорну хустину, скривила носа від задоволення, як розповідав онук. Чмокнула в щічку, обійняла,
- Ох, ти ж золотко моє, бідна моя сирітка, помічник мій, то де ж ти їх подів? Де та баночка?
Максимко, усміхаючись розвернувся, махнув рукою,
- Пішли покажу!
Прямо в очі світило сонце, скривився, приклав руку до чола,
- Чекай, чекай зараз побачиш, який я молодець! Я їх майже пів банки назбирав...
Старенька йшла слідом, легенько переступила через бадилля картоплі, а малий перескакував, немов м`ячик і весь час повертався назад, зирив, чи вона не відстає.
- Ось тут!
Оченята сяяли, як ліхтарики, від був дуже задоволений, адже збирав жуки, заробляв у бабусі на морозиво. Вона хотіла хлопчика заохотити до роботи і в той же час показати, що люба праця має нагороджуватися.
Майже під самим корчем картоплі горбочком зібрана земля, а зверху дві картопляні квітки.
Бачиш, я їх похоронив, правда, не плакав за ними, як за татом.
Жінка припала на коліна, ледь стримуючи сльози, не могла й слова сказати. Здавило в грудях, холодний піт пронизує тіло, опустилася до землі. Присіла між рядами картоплі, посадила онука на руки, витираючи кінчиком хустки непрохані сльози, сказала,
- Давай посидимо, радість моя….
А голос глухий, тремтячий, очі немов скляні.
Хлопчик, розставивши ніжки, сів в пелену, зазирав у очі, рученятами поправляв сиві коси, які з-під хустки впали на чоло.
- Бабусю! Не плач, бачиш, я вже не плачу. Вихователька в садочку сказала, що я вже дорослий. Маю все розуміти, адже вже восени піду в школу. Повинен знати, що мій тато герой, бо загинув на війні і плакати за ним не треба. Бо йому там, на небі, буде погано. А ти плачеш! Він же бачить нас звідти. Ще розповідала нам усім, що незабаром наші воєнні переможуть тих, російських бандитів і в нас знову буде мир.
Жінка притулилася до грудей хлопчика, обійняла, ховала гіркі сльози, які текли річкою. Не могла стриматися, здригалися плечі.
Онук замовчав, він за цей час, добре зрозумів, як погано без тата. Вже опустивши голову бурчав,
- І кому потрібна та війна…. хіба, це добре коли вбивають?
- Ось підеш до школи, в книжках будеш читати кому вона потрібна, гадаю напишуть. Будеш дорослим все зрозумієш, - малого погладила по голові.
- О, я нагадав, вихователька говорила, щоб ти і мама чорну хустку зняли, бо вже ж минуло більше року. Все мені говорить, чому до цих пір носите чорні хустки? Запитувала, може, ще хто помер?
Старенька сумно дивилась на онука, тихо запитала,
- А ти, що їй на це відповів?
- Нічого, промовчав. Тільки подумав, ви в мене в любих хустках найкращі.
Вона поцілувала його в лоб,
- Ну давай, подивимося, що тут твої жуки, де вони?
Максимко рученятами швидко розгрібає землю, задоволено дивився на стареньку. Жуки копошаться в півлітровій банці, яка була закрита капроновою кришкою.
Бабця ледь усміхнулася,
- Яка ж ти розумаха, кмітливий хлопчик ростеш! Додумався, закрив кришкою, молодець! Я гадала, що вже всі повтікали.
- Бабусю, а тато теж був розумахою? - запитав, допитливо дивився на неї, вже напружено заглядав у очі.
- Так сонечко! Ти дуже схожий на тата і я цьому радію. Дивлячись на тебе, наче це він поряд зі мною.
- Ну то й добре! Пообіцяй мені більше не плакати. Давай, не будемо хвилювати його, нехай бачить мене розумахою, а тебе веселою.
- Ну досить розмов, годі, пішли вже, забирай баночку, коли вони задихнуться, тоді будуть небезпечні, згодом їх надворі спалимо.
Піднявшись на ноги, поглянула в небо, перехрестилася. Онук, дивлячись на неї, теж перехрестився, запитав,
- Бабусю, а Бог теж і нас бачить?
- Бачить, хлопчику, бачить…
- Значить він бачить, що я розумаха?
- Аякже… і він бачить, і тато. Ну, тепер гайда в магазин по морозиво, заробив, молодець! А потім будемо обід рихтувати, мама ж десь має надійти…..
Вона взяла онука за руку, не поспішаючи, поверталися з городу. Максимко час від часу поглядав, то на бабусю, то на безхмарне, блакитне небо, неначе хотів показати себе, який він чемний, слухняний хлопчик. Озирнувся і вже знову розмахував руками, про щось розповідав та стара не чула, згадувала сина. Думала, як добре, що є онук, що є розрада. Мріяла, що виросте такий же розумний, добрий, чуйний, сміливий і відважний хлопчик, як її єдиний син.
Червень 2017р
ID:
744555
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.08.2017 07:24:12
© дата внесення змiн: 16.07.2025 21:26:08
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
пройняло...і коли вже ця війна закінчиться... 
