Потяг зупинився на крихітній станції о п'ятій сорок. Ледь сіріло. Небо похмуро спостерігало, як я похапцем зістрибнула з останньої сходинки вагону - зупинка три хвилини.
Над сірим кубом вокзалу сяяв самотній ліхтар. За переїздом стежка губилася десь у темряві. Містечко спало.
-Ну, щасливої дороги! Тримайся там! - сказала мені провідниця, зачиняючи двері вагону. Потяг рушив і набрав швидкості.
Я залишилася сама.
У світлі підсліпуватого ліхтаря. На порожньому вокзалі містечка з недоброю славою.
На душі шкребли коти. Вили вовки. Нервово бігали обезголовлені кури. Холодні, вкриті дрижаками передчуття носили туди-сюди порожні відра.
Але раптом десь далеко кукурікнув півень - заясніла ледь помітна смужечка світла на краєчку неба
Залишатися тут далі не було жодного сенсу.
Я поправила наплічника й через переїзд. Далі порожня дорога тягнулася тихим передмістям ще кілька кілометрів - принаймні, так стверджували Googl-карти. Обабіч непорушно стояли високі чагарі. Мляві ліхтарі сонно блимали через один.
Звідкіля вискочив той величезний чорний пес - я так і не зрозуміла. Він опинився посеред дороги без жодного звуку, наче очікував на необачного подорожнього десь у засідці неподалік. Моя поява явно не сподобалася цьому охоронцю пекла - шерсть його настовбурчилася, м'язи напружилися і почулося загрозливе гарчання... Я зробила крок назад. Пес загарчав голосніше, вишкірюючи довгі гострі зуби. А тоді все сталося миттєво: згасли усі ліхтарі, я і чорна пекельна тінь стрибнули одночасно. Пес на мене, а я вбік - просто в кущі.
Гілки тріщали, під ногами була грузька й волога земля, я бігла, наче поранений лось, хоч ні гарчання, ні гавкоту за спиною вже не було чутно. А коли зупинилася, зрозуміла що заблукала. В який бік дорога - хто його зна?
Неподалік височіли якісь напівзруйновані споруди. На одній із стін мерехтіли залишки мозаїчного панно: великий коренеплід тримала в руці міцна усміхнена жіноча фігура без очей. Очі облупилися і замість одного з них в стіні зяяла діра.
"Колишній цукровий завод-передовик" - згадала я опис в інтернет-путівнику, який дослідила, коли шукала інформацію про містечко.
Згідно легенди уся ця місцина просякнута мелясою - густою, чорно-бурою рідиною, що є продуктом переробки цукрових буряків. Колись тут сталося ЧП і тонни брунатної липкої, солодкої і огидної киплячої рідини проковтнули кільканадцять робітників.
Моя уява малювала велетенське криваве солодке болото... Де виросла хижа трава... Де тіла людей законсервувалися у C12H22O11. І примарні душі їхні - липкі і покриті кіркою карамелі - так і не змогли злетіти.
Минуло пів-століття, а й досі на межі світанку й темряви тут діється щось особливе - із глибини вогкої землі солодко пахне смертю, чується чвакання й булькання, а темні незрозумілі тіні перебігають коротенькими потворними ніжками між зруйнованими стінами цехів.
Кажуть, тут зникають люди... А коли й пощастило кого знайти, то мертві легені нещасних повні теплої меляси.
Голова пекла од цих видінь, руки холонули. Аж раптом слух чітко зафіксував звук.
Я знову побігла.
Кілька разів батіг кропиви шмагонув мене по обличчю, кілька разів я спіткнулася, й нарешті впала.
Кроки були зовсім близько.
Зіщулено, я підвелася, не помічаючи ані розірваних штанів на колінах, ані першого сонячного променя, що осяяв світ.
І...
З чагарів вийшов дідок. У кепці з надписом "Coca-cola" та з потертим пластиковим пакетом CHANEL.
Він здивовано глянув на мене й запитав:
-Теж гриби шукаєш?
Та нема тут ніяких грибів, трясця його матері, наплела Митрівна, а шляк би її трафив!
Він ображено поправив кепку й знову зник у кущах.
Сонце сяяло, рання осінь привітно мружилася із кожної запізнілої квітки-бадиллячка.
Я йшла стежкою, благословляла й дідка, й Митрівну, й неіснуючі гриби, бо душа моя знову ставала легкою й безстрашною.
-Це ж треба - такого понавигадували! - посміхалася сама собі. На мене чекали невідкладні, хоч і дрібні справи у містечку, яке вже не здавалося таким темним.
Швиденько впораюсь! - впевнено думала я, намацуючи у внутрішній кишені куртки зворотній квиток.
Крізь подерті на колінах джинси проступала густа, бура, липка й солодка меляса.
ID:
1050920
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.11.2025 06:41:42
© дата внесення змiн: 06.11.2025 06:41:42
автор: Меланія Дереза
Вкажіть причину вашої скарги
|
