Ну чом турбуєте мене,
плакучі зливи?
Лиш стукіт у вікно
рясним дощем...
Й без вас в душі
так гірко і тужливо,
журою вкрилось серце,
мов плащем.
Допоки будете
бентежити дерева?
Зривати цвіт,
кидати по землі...
Бо і моя весна,
пастельним ніжним мревом,
розсіялась раптово
у імлі.
Ну де поділась із небес
блакить прекрасна?
Лиш сиві хмари -
хвилі із глибин.
Цей буревій думок
накрив мене невчасно,
і рвуться нерви -
листям зі стеблин.
І як вимолює цей світ
для себе свята:
хоч скибку сонця,
трішечки тепла...
Благаю й я,
не мало й не багато, -
щоб квітка Миру
завтра розцвіла.
14.05.15.
Як гарно і актуально! Молодчинка! Одна маленька порада: *зі стеблин* замість *із* (щоб уникнути збігу свистячих *з* і *с*. Хай розквітне райдуга над Україною!
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Хай розквітне, Наталочко!
Дякую тобі щиро! Уже виправила. Так, дійсно, набагато краще. Це мій перший вірш, в якому я спробувала дотриматися розміру. Хочу вчитися!
і так мало - лише квітку одну, і так неймовірно багато на цей час хмурості, хмар, злив...
але не буває назавжди дощів, і суму одвічного на серці не може бути, і жура втече від першого сонячного зайчика, -лише має минути час, минути зливам...
знову дивуюсь, вкотре тішуся знахідкою вашої сторінки і тут, і на упп. і вас, доречі, затишніше читати анонімно, створюється абсолютне відчуття камерності, усамітнення - тільки тиша, поезія і ти...
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую Вам! Безмежно рада вас бачити на своїй сторінці
У горах - дощі…
і нічого вже більше – не треба…
Нічого не треба… бо,власне, нічого й нема…
Ці ріки безмежні із серця відкритого неба
Стікають на мене…
я з ними – стікаю сама…
Богданочка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00