Мої думки приходять і рояться,
Неначе бджоли у старій дуплянці.
Зі мною вдень і в снах глибоких сняться,
Все щось будують на своїй ділянці.
Вона велика, бо думки віднині
І серце й душу й розум мій забрали.
Мої думки належать Україні,
І з нею вкупі сорому зазнали.
Тепер думки кричать на повну силу,
Сльозами омивають її очі.
Нехай побачать тих, кого зростила,
А признавати матір’ю не хочуть!
Що то за діти , що не знають роду?!
Що то за душі, що молитв не чують?!
Що за господи, не шукають броду?!
Що за вояки, що своїх чатують?!
Що за промовці, що вбивають мову?!
Що за посланці, що шанують зради?!
Що то за судді, з злодіями в змові?!
Що то за правда, що й собі не врадить?!
Мої думки приходять і рояться,
Кричать голосно, щоб усі почули!
Нехай встають, і правди не бояться,
Ті, хто тебе, Вкраїно, не забули!
Марія Волинська
Класно! 
