Вустами шелестить самотня осінь
про обрії колись жаданих мрій...
В краю пустім зросли полинні сльози, -
на юному Чорнобильськім чолі.
Все стихло, все погасло і завмерло...
Годинники забули свій маршрут.
Лиш сонце дике направляє жезлом
свої проміння на цей край чомусь.
Зігріти хоче кинуті простори,
ліси густі, як море всі поля!
Вже вкотре осінь "настилає гори"!
Вже вкотре спить самотняя земля!
Ніколи я не вірила, що може
навколи бути дика самота.
Чорнобильська пустиня! Боже! Боже!
З пори тієї привидом шуга.
Поснули й ті, кому було за щастя
прокинутись і мчатись в темну.
Фундаментом життя комусь закласти -
вони герої, врятували "січ"!
Вже вкотре осінь скине своє листя,
неначе теж фундамент заклада...
Над Припяттю любується в намисті
калина, може, матінка чия...
А там зима на конях гордовитих
розсипле, засніжить і захова
простори, мов широкі білі крила,
широкі крила птаха-журавля!
Замріяна природа! Дике царство
чи кинуте, можливо назавжди.
Для того це життя, щоб, мабуть впасти,
воскреснути і заново іти!
"Чорнобиль", а в народі "чорна правда",
недарма, як гірка полин-трава.
Здійснилася біда з пороком в завтра,
не вигадка, історія така...
Не вигадка й про те, що воскресають
із попелу, із бруду, із землі.
І ти, Чорнобиль, назовешся раєм,
розквітнеш цвітом вишні навесні!
ID:
291128
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.11.2011 11:52:06
© дата внесення змiн: 01.07.2012 16:08:35
автор: Ліна Біла
Вкажіть причину вашої скарги
|
