(І знову ж таки емоції....)
Не треба! Зупинися. Я благаю.
Твої слова у вічі, як пісок.
Ні, не до Раю – ми дійшли до краю.
Багаття згасло, не жбурляй трісок.
Не треба! Зупинися. Біль біліший
За сполотнілі лиця дорікань.
Ти просто інший ти, я знаю, інший.
Лиш совість непокірна, наче лань.
Надщерблені краї зізнань кололи
Віночок рук, піднесений до вій.
Стояла правда безсоромно гола
У мертвій тиші, наче й неземній.
Твої слова колючі, наїжачені,
А фрази повні гнівних нарікань,
Неначе назавжди безслідно втрачені
Твої гармонії признань.
Ти вимагаєш правди неприкритої,
Ми вкотре на самісінькім краю,
І знов як біля амфори розбитої
Безсило в розпачі стою.
Злі язики від заздрощів нагострені
Тобі малюють дикі сцени зрад,
І знову ми з тобою як на острові,
А душі вибиває град.
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вірш чудовий, особливо другий куплет сильний! Настрій звісно ви вгадали, а от суть там, все-таки, в іншому... Мабуть, аби її зрозуміти треба знати всю історію досить не простих відносин. Хочу вам подякувати за увагу до моєї творчості і підтримку. Ви хороша людина! Щасти вам!
Дуже-дуже приємно 
Настрій звісно ви вгадали, а от суть там, все-таки, в іншому... Мабуть, аби її зрозуміти треба знати всю історію досить не простих відносин. Хочу вам подякувати за увагу до моєї творчості і підтримку. Ви хороша людина! Щасти вам! 
