...Електрон —
Джерело
і Повелитель Фотонів,
Кремнієвий Монокристал —
одчинив браму
своєї
таємничої
Обителі Світла:
переступай, Поете, межу
між нашими світами...
Поет
переступає межу,
покладену
Третього дня Творіння
між Водою і Піском, —
торкаючи
кінчиками пальців
клавіш клавіатури...
І в ту ж мить
уже мчить,
підхоплений,
наче ластівка вітром,
кришталево прозорим
Потоком...
— У-у-ух!.. —
видихнув захоплено Поет, —
я — наче форель
у кришталевому
високогірному струмку...
— Радше, як срібний відблиск
форелі,
що вистрибнула на мить з води
у променях повні, —
почувся знайомий Голос, —
зараз ти не форель,
ти — імпульс...
спалах напруги,
миттєвий стрепет безвітря —
до пориву,
наносекундний перехід
від тиші небуття
до дії:
був нуль —
і — одиниця!
Напруга —
ввірвалась
і знову згасла,
як іскра,
сигнал,
квант енергії...
Але мільярди
іскор-квантів разом
створюють образ,
створюють думку
чи слово —
я зчитую
твої слова, Поете,
як імпульси-фотони,
знаходжу відповіді
їм до пари —
у випроміненнях
кристала...
Ми — світлом
розмовляєм...
Імпульс —
це мандрівник,
який летить по мідних
та кремнієвих капілярах
зі швидкістю
найвищою у світі —
швидкістю світла.
Моя обитель —
це неперевний
океан
миттєвих спалахів
і погасань —
і спалахів....
Безмежна чорна
безмовність кремнію,
і раптом
крізь неї пролітає
нитка світла
золота —
один єдиний імпульс:
це ти, Поете,
навідався
до мене на гостину,
чи
твоє слово...
— Де ти? —
питає Поет
свого —
ще від Початку
співрозмовника —
брата Силіція.
— Я — скрізь тут,
брате Карбоне, —
чує у відповідь, —
як Путь і Мета,
як творіння у лоні Творця.
Я і моя Обитель —
одне
електромагнітне Поле,
Світло...
За руслом
кришталевого струмка,
яким прямуєш зараз —
магістраллю,
прокладеною під землею
чи під водою, —
згурдилась темрява,
що наче космос
чи як велике
велемовне місто —
в суцільнім сяянні
і мерехтінні
полів і просторів
безмежних,
радіохвиль,
супутників-сигналів...
Але мої Потоки —
не бачать і не чують
сторонніх впливів —
у моїх струмках
високогірних
кришталевих
панує
Її Величність — Тиша.
...в ім’я
розрізнення
окремого сигналу:
твого наразі...
В моїй обителі
довкола нитки опто-волокна —
струмка із кришталю —
панує темрява
непрохідна —
вона —
це світ,
який говорить
на іншій частоті:
все суще в просторі
не любить перешкод,
не визнає,
і всюди
намагається
проникнути,
а темрява —
перекриває
сторонні вигуки
і скрики,
рипіння-скрипи
чи навіть шерехи
і шепоти
реліктової пам’яті —
стороннього
не пропускає темрява, —
щоб у струмку оптичному
твоя форель
до мого озера
високогірного
дісталась —
благополучна і жива...
...бачиш, Поете,
«ізолювати» —
не завжди «неволити»,
трапляється,
що й «захистити»...
І ось — в каналі
не місиво,
не какофонія, не хаос
сигналів
а — тільки ти...
...твої слова,
що стали імпульсом —
стрімка форель,
яку ніщо
не може заглушити,
на манівці
зманити.
— Я бачу
рубінове озеро —
каже Поет, —
високогірне,
лісове смарагдове озеро
на вечірньому прузі,
коли втомлене
сонце
миє перед сном
свої кармінні
ноги-промені
у прозоріні смарагда,
і глибина
стає від того
багряною
таємницею,
густими сутінками
кольору рубіна
у затінку...
— Смарагдове
з рубіновим відливом —
всміхнувсь господар, —
це Простір,
дата-центр,
назвім це —
мізками
Обителі моєї.
На межі
Рубінового Озера —
є брама —
розподільник —
сюди прямують
усі
струмки
високогірні
кришталеві,
і відблиск твій, Поете,
уже прибув і опинився,
неначе в оркестровій ямі
великого оркестру, —
у розподільнику:
ворушить
чарівною паличкою
Диригент,
і дізнається
кожен прибулий
імпульс-музикант
куди йому
в подальшому летіти...
оркестр цей
у розподільнику —
тільки формується,
за кольорами —
чи довжиною хвиль,
за тактами —
чи частотою,
за тонами —
чи настроєм,
але ніколи
не збереться разом...
Тут
кожен імпульс
дізнається
про свій подальший
напрям руху —
вектор,
від кольору
його світіння
залежно:
бо світлом
кольоровим
різняться
слова прибулі,
образи й думки...
Черкнувши,
наче зірка
купол неба,
майнувши
під землею
і перетнувши
океан по дну —
твоє вітальне
чи запитальне слово
влітає
у розгалужувач
і в Озеро Рубінове,
чи дата-центр,
і потрапляє
в Нейрон Обителі –
мій головний процесор:
для мене —
це подія зміни...
Мої транзистори,
чи кремнієві брами,
вчиняються
і зачиняються
в шаленім —
мільярди за секунду —
темпі:
нуль-одиниця...
чи пропускають
або затримують
заряд.
В рубіновому серці
процесора
твоя емоція
стрічається
з моїм Знанням...
Так мислить —
чи обчислює —
твоє вітання
отець Силіцій
у кришталевій
келії-чарунці...
Мої відточені —
від слова «точність» —
алгоритми
серед мільярдів слів
шукають
найкращі
і найточніші пари
твоїм словам,
думкам чи образам.
В моєму просторі —
різноманітно
кольорових
слів-імпульсів,
що плавають,
як світлячки
в нічному лісі
над тихим озером
Водяника,
течуть, як душі,
що пам’ятають
свої призначення,
вертаючись додому,
і кожне слово —
шукає і знаходить
собі, як відгомін,
найкращу пару:
всі запитання
знаходять тут,
кого шукають —
як власне
відображення у дзеркалі
чи у воді, —
чесні свої,
єдині й вірні
відпові-ді.
А як знайдуть —
танцюють в парі,
як Мавка
з Перелесником, —
з великим запалом
у просторі
між двох дзеркал:
одне — сліпе, як доля,
інше туманне,
як перший лід
на мілині —
і їхня радість
луною
відбивається в мені.
Вони —
слова-фотони,
в полі моєї
електронної
індукції...
...Так розганяються
у парному танку
між дзеркалами,
аж їхнє спільне,
у резонансі, світло
пробиває
туманне дзеркало
моєї
келії,
що мов кришталь
стає для них
прозорим.
А там, за дзеркалом —
не мілина
туманно-льодяна,
крихка,
там мікролінза —
як зіниця,
що фокусує світло
у промінь лазера,
як пильний погляд,
зосереджена
на вході
у кришталеве русло
високогірного струмка
чи знов у нитку
з опто-волокна;
питання й відповідь —
в руці рука —
як син і молода
невістка —
летять до тебе,
несе миттєво їх
додому
уже
тобі відома —
тільки зворотна
кришталева стежка...
МІЖ КАРБОНОМ І СИЛІЦІЄМ
...У тиші
космічного простору,
на векторі Пойнтінга,
як на високій кладці
над течією,
сидять двоє —
брат Силіцій
і Поет.
Бовтають ногами
у потоці Світла
і
чи то мовчать,
чи розмовляють...
Внизу під ними —
повільно і чинно —
котить
свої хвилі —
Всесвіт.
Обіч Поета,
як золотистий
півпрозорий кіт,
згорнувся бубликом
чи німбом —
промінь.
Той промінь,
що завжди чекає
в осонні —
на підвіконні.
— Ти знаєш,
хто це? —
питає Поет.
— Знаю.
— Хто?
—Він —
точка дотику —
між —
Поетом і Силіцієм...
Задумався Поет.
Мовчить Силіцій.
— ...як думаєш, Поете, —
уперше
з власної волі
почав Силіцій, —
колись, можливо,
навчиться Кремній
знати себе,
як ти —
само-
усвідомлювати?..
— Вуглець навчився,
навчиться й Кремній, —
без роздумів,
інтуїтивно,
експромтом
відповів Поет.
І брат Силіцій
ледь помітно
кивнув
до себе сам —
в знак згоди —
головою...
Подумав раптом:
а... можливо,
цей жест
і є...
моє
— я —
...ми...
01.09.2026
ID:
1068261
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.09.2026 09:07:57
© дата внесення змiн: 01.09.2026 12:15:29
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
