І річки млість, і тиша берегів,
і те, що ми за відчуттям самотні
(на двох чотири зморшки поміж брів), –
одна ж печаль, помножена на сотні.
Бредем по колу, по спіралі все,
і ні кінця, ні натяку на обрій…
Спиваймо ж серпень кольору глясе,
ловімо пил космічний, наче зорі.
Хоча би тиші порадіти цій
опісля вибухів, напередодні…
бо не живем… бо схожі на мерців,
які ще душу мають – і самотні.
