Сад вистуджувався після денних сонячних обіймів. Здавалося, він досі не оговтався від спогадів: весняного вишневого весілля та буйного літа. Та ось вже холодні вітри колошматили ще зелені яблуневі чуби, висушували листя, свистіли поміж штахетами, гуділи у цинкове відро. Осіннє небо натягло на себе темно-синє рядно, а крізь сірі продовгуваті латки над лісом просочувалося приглушене світло. Довкола все стихало й набувало поважної, майже урочистої тиші.
Окутаний вечірньою прохолодою горіх підпирав стару хату, що стояла навколішки перед заходом.
Вечоріло.
Під парканом дрімало лихо.
Та й воно заволоклося туманом, приколихалося дрібним дощем. Згодом дощ розходився сильніше і зовсім причаїв усе довкола. У хаті спав Дем’ян. Він трохи посвистував носом, кректав, перевертаючись на бік. Часом його дихання уривалося, й чулося легке плямкання губами. Йому щось снилося – у старих людей неодмінно значущі сни. Дощ гупав у шибки, обмивав їх до блиску, ляскав квартиркою і прокрадався дрібною цівкою крізь тріщини на підвіконня. Старий пробурмотів щось і навпомацки поправив фіранку. Від того йому стало привітніше. Перед ним постала його Ганя з шиттям. Вона часто у негоду сідала за шиття. Дем’яну і тепер вчувався її ритм — то стукіт голки, то легке колихання педалі. Все в цій кімнаті було пошите її руками; навіть фіранки, обмережені її любов’ю, і тепер гріли його серце. Він притулив край занавіски до скроні й довго вдивлявся у темряву, видивляючись там свою Ганю. Цілу ніч вона приходила до нього — чи то в сні, чи то наяву.
На ранок злива вщухла. Крізь пожовтілі фіранки просочувалося ранкове світло і від того похмура кімната ставала світлицею. Промені загравали на вишитих рушниках, скатертині, лоскотали рідку бороду та старечі вуса. І від того вони здавалися золотими, мов стигле жито. У вікно заглядувала гілка горіха, з вулиці чувся гавкіт собаки, але Дем’ян лежав тихо - не хрипів і не свистів більше. Йому снився інший сон, де він щось жваво говорив до своєї Гані, поправляючи свої чорні вуса. Кімната наповнювалася світлом все більше і більше…
Вітер притих. Стихло й сполохане лихо.
Стихло життя у цій світлиці…
І лише фіранки ще довго тріпотіли, немов птахи, яким прийшла пора відлітати у вирій.
@ож
Дуже сподобалось оповідання 
