Колись ти був — мій дім, моє тепло,
У погляді твоім ховалось ціле небо.
А нині — тиша, і лиш порожнє “До”,
Ми — мовчазні, байдужі. В серці пекло.
Я йду повз тебе, наче й не жила…
В тобі колись — душею, кожним нервом.
Чужий тепер… Я — теж тобі чужа…
Не ворог, не кохана. Просто — стерта.
Стали ніким. І в цьому — весь мій біль.
Бо краще ненавидіти, ніж так-холодна тиша,
Чужі в обличчях та душею рідні звідусіль,
Я вже не та.. Не рідна, не кохана, просто інша,
Я стерла все — і голос, і твої листи…
Навчилась жити, не вмираючи щоденно.
Тепер ти — нуль. Без права на «Прости».
І я — мов з гіпсу постать… Безіменна…
Та іноді в обличчях перехожих…
Я бачу тінь тебе — і серце глухо б’є.
Стали ніким… Але, мій любий правий, Боже,
Чому між швів так кров постійно ллє?
Не вороги, не друзі — просто тихий нуль,
Ні болю, ні злості і ні краплі жАлю.
В душі сліди твого «люблю» ніби від куль,
А в серці ще сидить «моя» як чорне жало.
Не знаю, що болить сильніш за втрату —
Крик чи злість? А можливо присмак зради...
Коли не сварка в нас, а лиш німа межа
Ти вже — не мій, і я — вже не твоя…
Саме так 
