Останній місяць літа… яскраві сонячні промені торкаються пшениці, що колосилася пообіч дороги. Здалеку, на якісь миті все поле потопає в золоті, зблизька ж, по колосках деінде іскрились його мілкі бризки. Поривчастий вітер у злеті закоханого, обіймає, заграє з повними колосками. Раз-у-раз, немов під звуки повільного танцю хилить їх, то в одну, то в іншу сторону.
По старій, грунтовій, з вибоїнами, дорозі, на великій швидкості мчить автівка. Час від часу її злегка підкидає, з-під коліс виривають ся клубні густої пилюки.
Марина, сидячи на задньому сидінні, обома руками впиралася в нього,
- Оце так дорога! Ух! Тату збав швидкість, ми ж не на трасі.В мене вже руки болять триматися. Ну будь ласка.
- Ох, Марино, яка ж ти вибаглива й нетерпляча, ну викопана мати.
- Так, давай на цю тему не будемо, не псуй настрій.
- Ти не розумієш, я ж сьогодні маю з’явитися на роботі. На руках білет на літак.Чи ти забула, що я військова людина.Тут дисципліна на першому плані, а особисте вже потім.
- Отож-бо, в тебе навчання у Німеччині, у мами виставка картин в Італії. І так все життя. У вас обох дисципліна, а хіба в мене її немає?
Я закінчила школу з гарними оцінками, це теж відповідальність.
- Але ж в університеті екзамен провалила. Тобі не соромно?
- Тату, чим читати моралі, краще подивися на поле, воно ж з обох сторін, ми тут неначе в морі. Бачиш, ніби пливемо до неба, яка краса! Давненько я в бабусі не була, мабуть років три.
- Та ні доню, чотири. Я матиму що слухати від бабусі. Скаже привіз капризулю. Ти пам’ятаєш, які концерти нам влаштовувала? То тобі домашнє молоко жирне, то пес гавкає, заважає спати. Ой, а за пиріжки й згадувати боляче. Вони ж завжди такі смачні. А ти, хочу не такі, не з такою начинкою. На другий день бабуся мусила пекти з чим забажаєш. Думаю тепер ти розумніша стала. Так, я тебе прошу, перестань на голові чорт зна що робити, то ти біла, то червона, то сива в свої сімнадцять років, це занадто.
- Оце тебе понесло… зараз же в мене свій колір, русявий.
- Свій… свій, до речі не вздумай на сільських дівчатах проводити іспити. Я розумію, що захочеш похизуватися перед ними своїми навичками. Це в місті дівчата збільшують губи, в селі такого немає.
- Це ти так думаєш тату. Он у кав’ярні, не доїжджаючи до Вінниці, скільки раз знайомилася з сільськими дівчатами, вони круті, кращі за нас.
- Ой Марино, порядні дівчата не будуть по трасах шастати.
- То ти вважаєш, що мені і в кав’ярню не можна буде зайти.
- Знаєш, що я тобі скажу, отак приклавши руку ближче до серця, не повторюй наших з мамою помилок. Ми ж одружилися по зальоту, ти про це знаєш. Та чи витримали б разом довго жити, хто знає. Добре, що бабусі по черзі приїжджали тебе доглядали. Тільки завдяки їм, ми не тягали валізи з одного міста в інше та чи й в таких ситуаціях збереглася б сім’я не знаю. Змолоду все здається легким. Закохаєшся, літаєш метеликом, як кажуть, все в рожевих окулярах.
- Ну в тебе й порівняння, не хвилюйся, мені це не загрожує, я спроможна себе стримати. Тим паче зараз мені не до гулянок. Я вперта, добре підготуюся і на наступний рік поступлю в медінститут. Он, до тітки Олени кілька раз заходила в лікарню, вона ж мене навчила уколи робити, ліки розводити.
Батько серветкою витер спітніле чоло,
- Ну от вже й хати видно.
- Ага і річку, я б зараз із задоволенням скупалася.
- Сама на річку не ходи, може хтось із знайомих дівчат тут залишився, вони знають де можна купатися. З водою не жартують, сама знаєш.
- Гаразд тату, все сказав, здається ми приїхали.
- Слухай, ти там, як щось не так, ну не зладиш з бабусею, додому дорогу знайдеш. Життя воно таке, інколи, коли людині за сімдесят їй важко догодити. Телефон, банківська картка при тобі є, вчися бути самостійною, сподіваюся в тебе все буде добре.
Присівши біля курчат, Марина сипе пшоно,
- Бабусю, а вони такі маленькі, милі. Квочка напевно ревнує, коли я їх беру в руки.. Сердито квохкає, розправляє крила, здається так і хоче на мене налетіти.
- Ця курка пізно розквохкалася, в сараї, за мішками із зерном, потай висиділа курчат. Що ж ти хочеш, кожна мати шанує своє чадо так і тут.
- Ти що й не бачила?
- Та хіба за всім встежиш.
- Бабусю, я хочу до річки сходити. Вчора сказала татові, а він мені ніби інструкцію прочитав. Того не можна, цього не можна, сама не ходи…
- Ну чого не можна, сходити можна. Та якщо нікого у воді не буде, то сама не лізь. Може хтось із наших сусідів буде, чи Сергій, хто знає дно річки, добре плаває, можеш скупатися. Думаю він тебе не забув, не раз кривлялась з нього, пам’ятаєш?
- А, отой чорнявий з ластовинням на обличчі.
- Тю на тебе, згадала, він зараз на все село красень. Я кілька раз бачила, до нього приходять дівчата. Одна поперед одної кличе погуляти, а він все відмовляє, чи гордим став, чи жодна не подобається. Оце ж школу закінчив, а в місто не поїхав. Тут батько ферму невелику має. По селі кажуть на заочне відділення в якийсь інститут поступив.
- Ого! Значить із сільських хлопців теж може щось путнє бути.
- Ти так не кажи. Вже дівка, не личить принижувати хлопців. Наші сільські хлопці можуть бути кращі за ваших міських.
Спекотне сонце пригріває в плечі Марина йшла одягнена в короткий сарафан із штапелю в червоні маки.
Немає стежин, веселий погляд навпростець до трав і квітів польових. Глибокі вдихи, літній вітерець по плечах розвіює волосся. На пагорбку, біля молоденьких верб, босоніж у високих травах відчуває земне тепло. Думки, як парасольки кульбаби, яка краса, справді місто і село, велика різниця, не варто й порівнювати.
Її погляд світло-блакитних очей літає по окрузі, неподалік помічає стежку, що тягнеться ближче до води. Далі невеликий пляж, кущі глоду й довкола пісок. Дивлячись планує, ага, тут і міркувати не треба, обійду верби. Ой, але ж далі висока кропива. Тю, та це ж глуха, вона здається не жалить.
Саме в цей час, у високій траві засмагає Сергій. Почувши шурхіт трави, туди зосередив погляд. Ова, це ж хто така яскрава, вся в маках. В тісному сарафані повненькі груди і личко молоденьке, ну справжня маківка. Скільки ж їй років? Від здивування, очі мало не вилізли на лоб. За мить, вже на ногах, прихилився до землі, ховається за вербами. Думки, як блискавиці, це ж чия така? Швидкоруч, одягнув спортивні штани, намагається не загубити її з поля зору. Коли Марина, злегка нагнувшись йшла біля вербичок, він мусив сховатися у високій кропиві. Про себе, майже зовсім не чутно,
- Ой-ой, ніби ж глуха та серед неї і пекуча є.
Йому б одягти футболку та вона далеченько в пакеті, дотягнутися, значить виказати себе. Ні потрібно потерпіти, що ж вона буде далі робити?
Дівчина спустилася до річки, неподалік біля самого берега плаває пара лебедів. Ой, я вас не налякала? Та ніби ні, мабуть звиклі до людей. Її погляд прикутий до води, маленькі хвилі-краплі веселки переливалися, час від часу блискають золотом, за мить топляться.
Ой, яка водичка чистенька, то чому ж не купатися.
Розстібнувши на грудях ґудзики, іще раз озирнулася. Я наче одна, ото краса, вихлюпаюся, як дитина.
За кілька секунд, в чому мати родила, так і кинулася у воду.
- Ух-ох-ох, пронеслося над річкою. Почувши звуки, лебеді витягнули шиї, побачили її, відпливали в напрямку до чагарника.
Сергій, як партизан, від несподіванки закляк на місці. Сидячи потирає руки й ноги, по тілу бігають мурашки. Ой, на таких дівчат шкідливо дивитися. Але ж красуня, очей не відірвати.
Із заплющеними очима, лежачи на спині, росставивши руки й ноги Марина лише злегка допомагає собі втриматися на воді. Спокійно насолоджуючись свіжістю, легкою прохолодою, свободою, не помітила, як опинилася майже посеред річки.
Ой там же стрімка холодна течія, ще й часом так закрутить, що ледь виберешся, подумав Сергій. Злякано дивився. Напевно не місцева, наші так далеко не плавають. Враз його очі округлилися, дівчина зникла у воді. За мить виринула, руками била по воді, він зрозумів, її затягує течія. Прямо в штанях, під ногами не відчуваючи землі, кинувся в річку.
Знаючи це місце, він обережно, зі сторони течії пірнув у воду. Йому здалося дівчину не досягти, але якась надзвичайна сила штовхнула його вниз. На якусь секунду схопив її за волосся й одразу спромігся схопити за руку. Його ноги хололи, вода миттєво повернула в іншу сторону, обох тягнула вниз. Напруживши руки й ноги, з усієї сили кілька раз відштовхувався, нарешті йому вдалося побороти стрімку течію, вирватися з її обіймів.
- Ні-ні, ти маєш жити. Я ніби швидко відреагував.
Ніби швидко, вже лунало в голові, коли виніс її на берег. На землі повернув обличчям вниз, прихилив через коліно, знервовано,голосно до неї,
- Ану спробуй! Дихай! Але ж серцебиття прослуховується, прошу дихай, чуєш дихай! В істериці, поклав на спину, глибоко вдихнувши повітря, торкнувся її вуст. Її тіло злегка затремтіло, не відкриваючи очей закашлялася, випльовує воду.
Прибираючи волосся з чола, його руки затремтіли іще сильніше, шепотів,
- Марино, це ти? Це ти стала така славна, як маківка.
Вона розплющила очі, помітивши, що її тіло вкрите сарафаном,
- К-х… к-х… дякую!
Його обличчя покрила легка усмішка,
- Марино це ти? Чи забула, що там течія?
Дівчина хотіла сісти, він зрозумів її намір, допоміг. Зразу ж на плечі накинув рушник,
-Тобі холодно? Та так ніби ні, в шлунку трохи пече.Та це мабуть нервове.
- Ти прямо, як лікарка… нервове.
Він присів поруч, сміливо поклав руку на її тендітні плечі.
- Давай трохи зігрію. Знаєш, а я тебе здалеку не пізнав. Думав, що за одна? Здивувався, така смілива, ти на воді, як зірка плавала.
- Та ніде нікого не помітила, подумала сільські люди всі зайняті, кому в голову прийде відпочивати серед тижня. Я на відстані тебе б теж не пізнала, добре, що ти з’явився, мабуть мимо проходив. Чуєш Сергію, що трапилося, нехай буде нашою таємницею. Боюся бабуся рознервується, мене додому відправить, як ні, то нагадуватиме щодня, думаю ти мене розумієш. А мені самій вдома бути набридло та й батько влаштує допит.
- Добре, ну все ж обійшлося, то можна й мовчати. Ти наступного разу будь обачніша. Це ми з тобою цілих чотири роки не бачилися, час швидко пролинув.
- Так, але ж ми так змінилися, подорослішали.
Злегка притиснувши її до себе, усміхнений,
- Ну про це я краще змовчу.
Її обличчя миттєво почервоніло,
- Ой, відійди куди- небудь, мені ж треба одягнутися.
Він хіхікнув,
- Що боїся, що приревную?
- Тю, до кого?
- Он до лебедів, бачиш, як позирають у нашу сторону.
Вони обоє розсміялися…
За кілька хвилин, знову присів біля неї,
- Рушник мокрий, я одягнув футболку, давай обійму, так обом буде іще тепліше.
- Ти ж кажеш, що я холодна, ще ти почнеш дзигоніти.
-Так я ж чоловік, мені це не загрожує, не сперечайся. Краще розповідай, як ти прожила ці роки, чому не приїжджала. Потім я про себе розповім.
Сонце хилилося донизу… Сергій провів Марину до самої хвіртки.
В цей час бабуся клопоталася біля курчат.
-А я думаю… чого так довго, а вона бач вже із сусідом. Мабуть біля річки здибалися?
Марина скоса зирила на Сергія. Хлопець поспішив підтвердити,
- Так бабусю Лідо, удвох були.
- То добре, бо я відпустила, а сама думаю, що накоїла, а як у воду полізе? Я ж її попереджала, як одна, щоб не купалася, з водою не жартують
Марина обійняла бабусю.
-Та все нормально, тільки голодна, як вовк.
- Гайда в літню кухню, там борщ знайдете, сметану, оладки. В холодильнику котлети. Тільки їх у мікрохвильовці розігрійте.
- Ні, дякую, я не голодний.
Жінка трохи сердито,
- Е ні, так не годиться. Удвох відпочивали, удвох і обідайте, а потім, як птахи, вже куди захочете, туди й розлітайтеся.
За вікном надщерблений місяць, проміння прилягло на ліжко. Дівчина ніяк не може заснути. Підводячи підсумок минулого дня, подумки умовляє себе, ну все ж обійшлося. Але чим я думала? Могло статися непоправне, навіть уявити страшно, що довелося б пережити бабусі. А він молодець, можна сказати спас мене і навіть тіло прикрив. Якби хто з наших міських, то б у спокої не залишили, липкі на руки.
Минули дні… в передостанній серпневий вечір, біля воріт Сергія гомоніла молодь. Це однокласники вирішили зібратися на вечірку, через два дні розпочнеться інакше життя. В когось установча сесія, а хтось поїде в місто працювати. Коли всі зібралися, Сергій кивнув рукою,
- Я на хвилинку покину вас.
Перед Мариною, він з’явився зовсім несподівано. Адже в щоденних клопотах, за кермом трактора зранку до ночі на роботі. Після того випадку на річці, бачилися всього пару разів й то біля воріт, всього на декілька хвилин. Одного разу, пізно ввечері він запропонував їй прогулятися, але виглядав дуже змореним. Розуміючи, що йому завтра знову в поле, вона відмовила.
Цього вечора, коли він прийшов, зраділа. Одягнута в приталену сукню вишневого кольору з воланами на рукавах, крутиться перед ним,
- Ну, як я тобі? Це на всяк випадок захопила із собою…
Він поцілувавши в щоку,
- Шикарна сукня, але ти краща за неї.
Взявшись за руки, з’явилися перед молоддю, привернули до себе увагу.
Пристальні погляди дівчат, вже й шепіт, хлопці оцінювали її з голови до ніг.
- Знайомтеся, моя сусідка Марина. Може ви її пам’ятаєте, це онучка Лідії Михайлівни.
Один з хлопців, хитро позираючи, сказав протяжно,
- Може хтось і пам’ятає. Але я таку кралю вперше бачу.
Другий, трохи вищий за нього на зріст, кивнув рукою,
- Не твоя квітка, обходь стороною.
Чорнява дівчина, одягнена, в синього кольору коротку спідницю й жовтого кольору футболку з червоним сердечком, підійшла до хлопців,
- Вам своїх не достатньо? Ану півники, швидко розбіглися, швидко!
Сергій нахилився до Марини,
- Це моя двоюрідна сестра. На хлопців не звертай увагу, в нас є захисниця, вона над ними верховодить.
- І вони їй піддаються?
- Мусять. Он бачиш, високого хлопця, спортивної статури, то Славко, він на два роки за нас старший, її кавалер. Вже й сватання було, в листопаді погуляємо на весіллі. Знаєш інколи треба, щоби в селі були згуртовані, все може бути, хлопці так просто своїх дівчат нікому не віддають.
Бризки шампанського,в бокалах іскриться вино, цукерки, солодощі, танці, анекдоти, сміх і знову танці. Сергій і на мить не покидав її. Але одного разу, перед ним відразу стало дві дівчини,
- А, ти, що Сергію, вже від своїх відмовляєшся, може потанцюємо?
Злегка почервонівши, подивився на Марину. Вона ж відразу відпустила його руку,
- Та, що ви, танцюйте, чи ви теж своїх хлопців тримаєте?
Помітивши таку ситуацію, на поміч підійшов один з однокласників, на танець запросив Марину.
Вона відразу поклала руки на його плечі,
- А що покружляємо, чому би й ні?!
Сергію стало трохи незручно, але вже підморгнувши одній з двох дівчат,
- Здається питання вирішене, що ж потанцюємо.
До пізньої ночі лунала музика, задоволена вечіркою молодь, вже розходилась по домівках. Під грушкою на лавці, Сергій з Мариною залишилися наодинці. Трохи задумуючись, він запитав,
- Як тобі наша вечірка?
- Ніби все нормально та бачу тебе теж сільські дівчата обожнюють.
- Теж, це ти про кого?
Вона зробила вигляд, що не почула запитання,
- Добре, що дівчата не палять, ніби й без наркоти.
- У нас цього, дякувати Богу, немає.
- А ти вирішив в селі залишитися?
- Поки що батькові допоможу, заочно закінчу інститут, а там видно буде. Можливо якась приворожить, тоді буду вирішувати. Чи куди голка туди й нитка, чи може навпаки, але ж це рідко буває.
- Ти завтра знову в поле?
- Так! На пару днів, а через два тижні почну оранку під пшеницю. А ти вже додому збираєшся?
-Та ні, батьки у відрядженні, вирішила тут погризти науки. Хай в цьому році не пощастило, думаю в наступному стану студенткою. Знаєш, я би зараз у річці скупалася, вода ввечері завжди тепліше.
- Та ні, ми ж вина випили, не варто, нехай не сьогодні, вже час розбігтися.
Неочікувано для неї, міцніше обійняв й устами, ніжно торкнувся її уст. Стрімкість гарячих почуттів, як потік струму пронизав її молоде тіло.
Після поцілунку, пристально подивився в очі,
- Вибач, сполохав тебе, як вітер маківку.
Йому хотілося запитати, чому тремтиш, я не посмію тебе образити. Якби ж ти знала, за всі роки, не було такого дня, щоб я не згадував тебе. Іще відтоді, коли глузувала з мого ластовиння, моє серце наповнювалось дивним відчуттям. Нарешті я дочекався твоєї уваги, першого поцілунку.
Щоб вона не помітила його пристрасті, збудження, він змушений був відійти в сторону.
До хвіртки підійшли мовчки, він повівся стримано, навіть не обійняв,
- Я пішов, на добраніч!
Її очі, наповнені блиском, враз погасли, зрозуміла, що марно чекала на поцілунок, сказало тихо,
- На добраніч!
На веранді світилося… в кімнаті намагалася не порушити тишу.
- Я не сплю, чого світло не увімкнути?- спитала бабуся.
- Я думала ти вже спиш. Бабусю, а Сергій з того року, що і я?
- Ні, він у школу пішов з восьми років. Був дуже худеньким, часто хворів, але після десяти років витягнувся, тепер бачиш яким легенем став.
- А чого це ти за нього запитуєш. Що мрієш з ним роман закрутити?
- Ой, романи тільки в книжках бувають. В житті воно все не так.
- А ти звідки знаєш?
-Та мені достатньо бачити життя своїх предків. Хто знає, може воно так і краще жити. Але ж вони на мене стали більше звертати уваги, тільки коли подорослішала.
- Ну, це для тебе наука. Зроби висновки, плануй своє життя. Але й доля багато значить. Буває, що зробиш невірний крок, лише згодом це зрозумієш. А виправити не в змозі, назад час не повернеш. Таке воно життя, лягаймо спати, бо вже скоро й півні заспівають.
Марині не спалося, в голові рій бджолиних думок. Чим причарував до себе? Були поцілунки з іншими хлопцями, якось не так, а це, ну прямо якийсь напряг, аж душа холола, серце ніби в бубон гупало.
Вона провела пальцями по устах, він так ніжно торкнувся їх, моя б воля, хай би ще раз поцілував. Дивний, відразу відпустив, якби хтось із міських, то б присмоктався, як павук до мухи.
Минуло три дні. Життя Марини, немов у казці. Бабуся готувала сніданки, обіди, вечері, вона намагалася поринути в книжки. Очі бачили, читали та мозок не був здатний сприймати.
Та хіба ж можна витримати таку напругу, чому його не видно й гуркіту трактора не чути, де пропав?
Лідія Михайлівна помітила поведінку онучки,
- Що, думки за Сергія? Гарний хлопець, працьовитий та навряд, що в тебе з ним закрутиться, ви зовсім різні.
- Та я про це зараз і не думаю.
- Ага, комусь іншому скажи. Я все бачу, макарони мені на вуха не вішай.
У відповідь засміялася, весело до неї,
- Ну ти бабусю, ох і вмієш сказати, зняти напругу!
- Знаєш голубко моя, коли пташка стрімко здіймається ввись, може помічала, потім різко падає, взлет нижчий, а чому? Бо на якісь секунди від бажання й успіху у голові паморочиться. А нижче приходить до тями, шкодує, мабуть цього не потрібно було робити. А он візьми воду в річці, коли попадеш під стрімку течію, навряд чи пливеш, ну хіба що з чиєюсь допомогою. Я життя прожила та тебе вчити не буду. Не ті часи, у вас молодих, зараз зовсім інше життя. Хотіла тебе запитати, по скайпу з батьком коли будеш спілкуватися?
- Не знаю, він зараз на полігоні.
- А мама, що пише?
- А що мама… в Італії з картинами, пізніше їх повезе в Америку. В неї своє життя, як завжди почувається вільною.
- Ти не маєш бажання поїхати до неї.
- Я маю інші плани, думала буду вчитися. Правда закордонний паспорт маю, але тато сказав, краще підготуйся, спробуй на наступний рік. Тут спокійніше ніж у місті, хіба підготуєшся, то одна подруга телефонує, кличе в кав’ярню, то інша.
- Тобі видніше, де краще. Та й мені веселіше, добре, що приїхала.
Лідія Михайлівна вже спала, Марина теж думала заснути, але бабусині слова про стрімкість, змушували задуматись. Ой бабусю, чи можна зупинити стрімкість, чи є від неї якісь ліки, коли душа від почуттів на злеті.
Раптовий гуркіт трактора відволікає від думок.
- Він приїхав! - босоніж підійшла до вікна.
Через відчинену кватирку почула його голос,
- Та обламався, пів дня з ним провозився, тому й затримався.
Вона знову в ліжку, рукою провела по подушці,
- Як добре, він приїхав, значить завтра побачимося.
Дівчина прокинулася від співу півнів,
- От роззява, я ж кватирка ж відчинена. Ой, так смачно пахне, коли це бабуся встигла пиріжків напекти?!
Вечоріло… Сергій з Мариною підходили до річки.
- Поглянь, а лебеді знову у воді. На тому ж самому місці, - сказала, кивнула рукою,
- Мабуть в очереті мають гніздо, тому й не пливуть далеко. Вони і взимку тут, останнім часом зими теплі, ми їх трохи підгодовуємо. Лебеді відразу помітили їх, раз-по-раз повертаючи голови, відпливали подалі від берега.
Над річкою лунає вереск, сміх, вони немовби діти пустували у воді. Вона, то пірне, то виринає, відразу бризкається водою, падає на нього. І вже разом у воді боролися, реготали. Її уста, як стиглі вишні, пашіли від поцілунків. Усміхнена, в бажанні ніжності, знову тулиться до його грудей.
- Ой, ти вже вся тремтиш, може досить Маринко?- прошепотів, поклавши руки на її плечі!
- А ти мене зігрій, що боїшся,- несподівано вирвалася, стрімголов здійнялася на пагорб й крикнула,
- Ану спіймай мене і зігрій, ану спробуй!
- Ах ти,- на ходу схопивши рушник, за мить був біля неї,
- Досить Марино, досить. Вже сутінки, пора додому.
- І чого спішити?
- А ти хочеш, щоб бабуся до нас з дрином прийшла?
- Тю,-кліпає очима, - Іще чого не вистачає, мені стільки років?
Він одягнув на неї сарафан, підіймався на пагорб,
- Ага, а поводишся, як дитина, нам же не по дванадцять років. Після таких дурощів на воді й не заснути. От побачиш, ляжеш у ліжечко, все же дригатимеш ногами, здаватиметься, що й досі плаваєш.
Вона вже догнала його,
- Ой, ти таке вже скажеш, що й на голову не налазить.
- Отож, ми з тобою так у річці поводилися, якби хтось дивився, точно б з роззявленим ротом. Так поводяться тільки діти, а тебе не спинити.
Вона мовчала, але ж думка, як оса. Ти бач який розсудливий, серйозний, таким так просто не покеруєш!
Маленька лампочка, освітлює частину обійстя. Сидячи за столом, Лідія Михайлівна на терці терла кормовий буряк. Почувши голоси,
- Ну нарешті дочекалася, здається мої йдуть.
Відкриваючи клямку хвіртки, Марина запитала,
- О, бабусю, що це ти на ніч буряк треш, чи завтра дня не буде?
- Ой, новини є, не дуже гарні. Сергію, ти мене завтра вранці на станцію до першої електрички, що до Києва, можеш відвести?
- Звичайно зможу, батькове авто на ходу. Та я і сам завтра планував з’їздити в містечко.
- А що сталося ? – голосно, здивовано запитала онука.
- У дядька Івана інсульт. Як до брата не поїхати. Ольга подзвонила плаче, запитала, чи я зможу приїхати. Каже він іще при пам’яті, хоче мене побачити. Я вже й сумку зібрала. Ви тут справитися без мене?
- Звичайно,-поспішив сказати Сергій.
Марина хитро позирнула на нього,
- А ти в містечку, що маєш робити ?
- Шукатиму запчастини для трактора, до вечора повернуся.
Від думки, в її очах замигтіли іскри. Краса, залишимось удвох, ото вже я познущаюся. Прикидається тихим, не звабливим, чекай-чекай.
Смеркало… Сергій загнав автівку на обійстя, зайшов до хати,
- Мамо, я до Марини, подивлюся, як вона там, то ж сама залишилася.
- Добре сину, ти знайшов запчастини?
- Так! Знаєш, я сьогодні зустрів Андрія Возника, він зараз у паспортному столі працює.
- А ти, що там робив?
- Та так, де чим поцікавився, я пішов.
Сергій тільки переступив поріг кімнати, як Марина обійнявши його руками за шию, поцілувала в щоку.
- Я так рада, який ти молодець, прийшов, я чекала.
Він чмокнув її в щоку, звільнився від рук.
- Ти курчат порахувала?
- Ну звичайно, двадцять два. Але вони трохи чубляться між собою.
- Бо від різних квочок, ти ж бачиш одні більші, другі менші. Я тільки-тільки приїхав, то ж ненадовго.
- Е ні, в мене вечеря готова, куди спішиш? Ти ж завтра маєш бути вдома.
Йому сподобалась пропозиція, усміхнено,
- Щось смачненьке?
На столі недопите в келихах вино.Марина і Сергій вже на дивані.
- Марино, я мабуть піду, вже пізно
- Я що сама маю ночувати? І ти мене, ось так покинеш? Он курчат квочка зігріває, присипляє, а мене хто зігріє?
- Ой, напевно на тебе вино подіяло, ти себе чуєш? Ти з ким себе порівнюєш?
Скрипнув диван, різко пересіла на коліна, її теплі руки обвивали його шию,
- Ти дуже приємно пахнеш, що за парфуми? Не бійся моїх поцілунків. Чи я тобі не подобаюся?
Маринко, про це не зараз.
- А чому? О! Ну добре, давай вип’ємо вино, поцілуєш мене і підеш.
Він ледь стримує свої почуття, вона пристрасно цілувала, притискається,
- Подивися в мої очі, ну скажи, що ти в них бачиш.
Його уста торкалися її уст. Солодка зваба, мов захмелілі від вина, поринули у гріх, як в теплі морські, благодатні води.
За вікном сіріє. Одягнений, Сергій, присівши на стілець, схопився за голову,
- Що ми накоїли! Марино, що ми накоїли?
Він обійшов господарство. Надворі в баняку кипіли лушпайки картоплі й висівки. Раптом почув голос Марини,
- Ну ти молодець, я думала пішов додому.
Він підійшов до неї, довгий солодкий поцілунок зняв напругу.
- Марино, ти розумієш..
- Стоп! Якщо ти про близькість, я не шкодую, все нормально, розслабся.
Вечірній дзвінок від бабусі потішив дівчину.
-У вас все нормально? Сергій тобі допоміг з курчатами? Вони ж розбігаються, потім пищать, шукають квочку, хоча б коти не переполовинили.
- Все нормально, не хвилюйся. Ми зранку їх випускаємо на зо дві години, а потім під сітку. Так само і ввечері. А, як там дядько?
- Та поки що тримається, може Бог дасть видужає. Ну добре тоді я після завтра приїду. Скажи Сергію, якщо зможе, нехай приїде на станцію до електрички на вісімнадцяту годину, я нею приїду.
Вдень Сергій возився біля трактора, а ввечері й вночі знову був з нею.
Перед Мариною,в якійсь мірі, відчував провину, але ж в обох від бажання бути разом, горіло тіло. Стрімкість почуттів переборювала супротив думок, милувалися один одним, насолоджувалися коханням.
Минуло два тижні. Лідія Михайлівна помітила, з якою насолодою онучка їла кислі огірки.
От тобі і на! От безмозка баба, залишила без нагляду. Чого ж вона мовчить? А може, ще й сама не знає…
Незабаром після цього, ввечері Марина прийшла з Сергієм до хати, стара сиділа за відкритим ноутбуком.
- Що тато дзвонив?
- Так! Та тебе ж не застанеш. Вже надворі прохолодно, а ви допізна тиняєтесь.
- Сергій ніби виправдовувався,
- Це ми сьогодні, я від завтра, з трактором на два тижні пропаду в полі.
Лідія Михайлівна йому нічого не сказала, звернулася до онуки,
- Батько завтра, о чотирнадцятій годині буде дзвонити.
- Гаразд! Я до хвіртки проведу Сергія та й піду спати.
Через два дні Марина збирала валізу, ніяк не могла зрозуміти, чому батько наполіг, щоб вона приїхала до нього.
- Невже бабуся дізналася про нас? Але що тут такого?
Та вмить, вже заперечила своїй думці. В неї інший погляд на життя. Дівчина повинна бути скромною, ввічливою, гордою. Та заради чого? Хто знає, що відбудеться завтра, он ковід, недавно людей з ніг косив. Час не варто втрачати, краще бути з тим, до кого серце лежить, особливо коли молодість і почуття. А далі, нехай вирішує доля. Ой, бабусю, ти ж сама так казала, не все від нас залежить.
Додому Сергій повернувся пізно ввечері,
- Як ви тут… все нормально, які новини? З поля не додзвонитися.
Не вмиваючись, одягнений, впав на ліжко,
- Ой, мені той диван і вагончик, набридли, як гірка редька. Досить твердо й після опівночі доволі холодно. Мам,ти мене рано не буди, хай я добре висплюсь.
- То хоч сполоснися в літньому душі, я воду нагріла.
Піднявшись з ліжка, залпом випив кварту молока, що стояло на столі, витерся рукою,
- Ну добре, я помиюся і спати.
Похмурий ранок… край неба хмари віщали про дощ. Напевно тому, Сергій проспав майже до обіду.
Мати, накриває на стіл страви, голосно звернулася до нього,
- Сину, а сину, може досить спати! Вночі, що будеш робити?
За столом розмови про ферму, про насіння пшениці, про гусей. Мати планувала їх порізати та приготувати тушонку.
- Мамо, я завтра їх порубаю, попатраю, сьогодні не в кращій формі. Щось трохи морозить, може патиків малини заварю та відлежусь. Але на пару хвилин зайду до Марини.
Батько здивовано, вирячив очі,
- Ти, що не знаєш ? Більше тижня минуло, як я автівкою її завіз на станцію. Поїхала твоя Марина.
Раптово обличчя Сергія побіліло,
- Як поїхала? Куди? У Вінницю?
- Та я толком не запитував, але коли сідала в автівку, стара цілуючи її, батькові привіт передавала.
По хаті, мов вітер залетів, кроки вперед, кроки назад, потирає руки, розводить ними, а потім, крутнувшись до батька,
- Я візьму авто, мені треба в містечко.
- Що так відразу? Сходи все дізнайся в Лідії Михайлівни, тоді вже вирішиш що робити, як вона тобі дуже потрібна.Тобі ж лише дев’ятнадцять років має бути, іще не одна буде дівчина.
- Ні, розумієш, вона потрібна, тільки вона. Я, як віл працюю, не на свої роки, чому маю їх рахувати.
Мати трохи розхвилювалася, з-за столу пересіла в крісло. Як тільки Марина з’явилася, вона помітила, що син закохався. Серед ночі бачила пусте ліжко сина, але йому нічого не говорила. Що то молодість, хіба можна заборонити почуття? То природне, в житті не кожен може це відчути. Тому й зараз, в розмову вирішила не втручатися.
- Ну то передзвони до неї,- встаючи з-за столу, сказав батько. Я проти цієї дівчини нічого не маю, що хочеш, те й роби.
Пізно ввечері під сильним дощем, Сергій повертався з містечка. Його морозило, з чола стікав піт та він його не помічав. Зігріла думка, в мене на руках закордонний паспорт, якщо туди поїхала, думаю питання з грішми я владнаю. Але чому навіть записки не залишила? І бабця ніби знає якусь таємницю, мовчить, лише важко переводить подих, що трапилося?
За вікном горобина ніч, він у ліжку, лежав з розплющеними очима, думок, як вороху. Тож пізно ввечері не насмілився піти до Лідії Михайлівни, вирішив незручно. Тепер себе умовляв, завтра зранку піду, завтра дізнаюся адресу.
Минув тиждень. Марина стоїть біля вікна, дивиться на перехожих, які йдуть по алеї. На голому дереві помітила єдиний багряний листок, з ним загравав вітер, врешті той піддався йому і вже повільно летів. Та вітер підносив його догори, потім знову, листок летів донизу.
Думки ятрили душу. Ось так і я мала стремління літати, літала, а тепер опинилася тут. Від злетів, стрімких почуттів, під серцем ношу подарунок. За нього несу відповідальність, маю зберегти його, бо це плід нашого кохання. Не знаю здогадається він чи ні, чому я тут і надовго. Бабуся пообіцяла мовчати. Може колись, ми повернемося в Україну і я з нашим малям познайомлю його. Хто б це не був дівчинка, чи хлопчик та знатиме, що в нього є тато, якого я все життя буду кохати.
Дзвінок у двері відволікає від думок.
Накинувши на плечі пухову шаль, заглянула в дверне вічко. Від здивування вирвалося з уст,
- Не зрозуміла!
Примруживши очі, тихо,
- Чи хтось схожий?
В голові плутанина думок. Ні не може бути! Цікаво, це хто, тільки хотіла запитати, як почула голос Сергія,
- Маринко, це я приїхав. Відчини будь ласка, я відчуваю ти тут, за дверима, нам треба поговорити.
Пухова шаль упала на підлогу, солодкий дотик уст, обійми. Букет червоних троянд, що їй вручив, пустила, вони прикрасили дорогу злету для щирих, взаємних почуттів.
Від щастя її голос тихий, як нічна течія річки,
- Я тебе нікуди не відпущу.
Яке то щастя почути від неї ці слова. Тонучи очима в синяві її очей, обома руками пригорнув до себе,
- А я й приїхав назавжди.
В її очах щасливий блиск сліз, стрімкість ніжних, теплих почуттів,
- Сонце моє, ми будемо щасливі!
2021р.
ID:
1002573
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.01.2024 12:27:24
© дата внесення змiн: 09.11.2025 00:25:00
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сподобалось! 
