Невдовзі перезляться зимні ночі,
віддавши волю пестощам весни,
і зрештою дотане сніжне клоччя
під сміх дерев, хай поки не гучний.
Блищатимуть мрійливо оболоні
роздолля, що поволі оживе,
аби, набрякши запалом спросоння,
услід вбрання приміряло нове.
І знов торкнуться промені ласкаво,
зігнавши сум чи вигрівши хоча б,
мов берег розчаклованого ставу,
де вмоститься без ліку хвацьких жаб.
Вітатиму там ночі наодинці
в облозі серенад навперебій,
щоб, дивлячись у воду, як у вічність,
поринув у розквітлий сад надій.
ІІ.21 р.