Тихий вечір, мов колиска,
А по небу вогонь блиска,
Під ногами кіт муркоче.
Певно теж сметани хоче…
Іван хитрий, рудовусий,
За столом, розсівся босий,
Геп вареник, у сметану,
Як належить капітану,
І бурмоче, Так годиться
Перед сном, треба помиться,
Тільки сили наберуся,
В теплім ліжку жде Маруся.
Довго плавав та й далеко,
Їй одній було нелегко,
У житті є переміна,
Нині вдома дисципліна.
А на судні мав коханку,
Тихе море, аж до ранку,
Задоволення, цілунки,
А Марусі подарунки.
Вдома майже не буває,
Каже гроші заробляє,
Для сім’ї усе згодиться.
Їй шкода, давно не спиться,
Приїздить, він не голодний,
Ніби айсберг, той холодний,
Все про море тільки й мови.
А вона ж чека любові.
Син з - під лоба позирає,
Мать гріхи, мій татусь має,
Геть змінився до матусі,
Чи то сивість у волоссі.
Ой не дай, батьку осічку,
Бо точняк, впадеш у сітку,
Перестань скакати в гречку!
Син кмітливий, красень легень,
Та завзятий, як той півень,
Батька жити научає,
Хитрість, зраду не вітає.
А йому по барабану,
Мав удачу непогану,
Як кухарка - то коханка,
Є варенички й сметанка.
Тут синочку дисципліна,
Чи Катруся ,чи Аліна,
Як красуням відказати?
Чому б вигоди не мати.
Йому син, каже суворо,
Тож на пенсію вже скоро,
Той веселий, щурить носа,
В бік дружини, гляне скоса,
В мене пороху багато,
І для неї буде свято.
В хаті тихо, кіт на кріслі,
У Івана спритні мислі,
Та й до ліжка, до Марусі,
Полюбовно в жвавім русі.
Думав вмить, стане героєм,
Як колись, вдалим конбоєм,
Схитрував, ніжно тулився,
В тілі холод, мо» об’ївся?!
Ой, любенька, тебе хочу,
Дай хоч трішки, полоскочу,
Аж п’янить, запах лаванди,
Тож не втрачу, я нагоди.
Давно мріяв, так жадалось,
Враз біда, того не сталось.
Де ж поділась міць і порох?
Що лежу, як старий ворох?
Ой, напевно, кара божа,
Що душа, уже негожа,
Своїм тілом скерувати,
От ославивсь, що сказати.
Мабуть викине із ліжка,
Десь голодна, як та кішка,
Навесні. Та ж іще нічка,
І дощ ллє, мов лопла діжка.
Як звір зирив по кімнаті,
Ой, коханки, ті прокляті!
Оце ж треба, так зганьбився,
До стіни, в клубок скрутився.
Очі вилізли на лоба,
Роз’ятрила душу злоба,
Але ж мріяв догодити,
Я ж козак, хотів любити.
В голові… думки джмелині,
Що ж робить, мені віднині,
А син й справді, як той пророк,
Як за сорок - сорок морок.
Став безсилим, я до жінок .
Ніби в храмі ставив свічку,
Ось й замав, навік осічку,
А вона….спостерігала,
Ніжним тілом чарувала.
Як дівча, що на картині,
Зовсім голе на перині
Посміхнулась, мов цариця,
- Я ж бо вірна лебедиця.
За життя, тобі я вдячна,
Син розумник - маю щастя!
Але ти не зазнавайся,
Пам’ятай, не переймайся.
Знай моя в цьому заслуга,
А ти ж втратив сина- друга!
Так, не завжди, життя є рай,
Щодо нас, врешті послухай:
Ой, Іванку….
Іванечку…
Нащо ти, скакав у гречку,
Тепер знай, сам собі ворог,
Загубив запал і порох,
Тож і їж, не їж сметанку,
Як колода, спи до ранку!
Я тобі, скажу, відверто,
Мо» б ласкала та не варто,
Треба змолоду любити,
І, як квіточку цінити.
Підливати вчасно воду,
Щоб не втратила, я вроду,
Ти ж гуляв та й догулявся,
Мені ж нині, на фіг здався!
17.07.2022р
ID:
955775
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.08.2022 14:02:49
© дата внесення змiн: 06.05.2024 05:24:56
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
А ще повчально. 
догречкувався...
"Птичку жалко..." 