Там, де сходяться дороги, там сплітаються думки,
Там, де долі доторкнулись - залишаються сліди.
Десь розквітне ця стежинка, десь настане тишина,
Десь обійме щиро сонце, десь поглине пустота.
Обертаюсь та позаду поле випалене все,
Там живого не зосталось, більш нічим не заросте.
Не співають там зозульки, не розтікся водоргай,
Все покрилося в бурульки, так сховався знову рай.
Все ж підняла в небо очі, чую тихо так :"Іди",
Наче манить ніжний промінь - я твоя,ну то ж веди,
Страх тримає ще минуле, та надія зігріва,
Що в майбутньому доріжка поведе аж у жнива.
Цікавий,гарний вірш! 
