Блимають вікон сузір"я іскристі.
Я - мандрівна, подорожня планета.
Теплий всесвіт рідного міста
й вітер зустрічний для вдалого злету.
Кожним кроком, душею і тілом
я проростала у пори асфальту.
Більше простору й сили крилам.
Менше роздумів - Варто-не варто.
На обереги розірвано тіло.
Кожному буде тепер талісманчик.
Дякую дуже. Мені відболіло.
Десь народився новий горлапанчик.
Маленьке, на щастя приречене тіло
і серця великого вистачить всім.
Як прийде твій час, щоб тобі не боліло,
що люди із тебе влаштують безлім.
Хтось збереже, хтось закине у сховок.
Хтось під порогом простелить шматину.
Те, що лишилось від твоїх обновок,
що визначало тебе, як людину...
Дякую, місто, за небо і зорі,
сутінки й зблиски зустрічних тіл.
Щедрі дарунки твоїх алегорій
ще додадуть комусь віри і сил.
Тепло... Мені іще тепло на диво.
Щось назавжди буду мати від тебе.
Заздрять... А заздрять, тому що щаслива.
В мене ж бо Всесвіт, і крила , і небо!
Хто це там горне до серця шматинку?
Хто це там мліє від трему і щему?
Облиш. Це колись поділили людинку...
Не варто й розмови. Це справді не тема.
06.11.2010.
