Зустрів колись я ту особу.
Вгадайте, друзі, от кого?
Та земляка, що клявсь до гробу
Любити рідненьке село.
Але махнув в світи далекі
Й за ним неначе загуло.
Роки ішли важкі і легкі –
Його і чути не було.
Не раз лиш матері напише,
Що жив, здоров і більш нічо.
А вона бідна ледве дише,
Та вигляда і жде його.
Бо він, як палець, один в неї
І вся надія на нього.
Щоб був господарем в оселі
Й тулив і мамине чоло.
Та не являвся син додому
Й не бачив немічну її.
Навіть в останню путь–дорогу
Й то проводжали всі чужі.
Щоправда, дім продав заочно,
По папірцях через Поштамт.
І адресат села був точний,
Зате дорогу забув сам.
А знаєте – наш друг був знаний.
Й крутивсь весь час поміж верхи.
А чом до матері названий
Позабував усі шляхи.
Але коли Союз розпався,
Й ділки розбіглись по полях,
Він на Вкраїні десь узявся
І притулився у верхах.
І так прожив немало часу.
Видно чинушею знов став.
І ревно любить волю нашу,
Що аж у область завітав.
Я здогадався, в чому справа,
Бо виборів пора прийшла.
Тому попросить, щоб управа
За нього голос віддала.
Чому в село він не приїде?
Невже відрікся від нього?
Й до гробу матері не піде,
Щоб хоч побачити його?
Досить писати вже про нього,
Не треба нищити папір,
Бо тут нема нічо людського.
Таке не вчинить навіть звір.
Як жаль, що є ще в Україні
Такі мерзотники пани,
Що видаються люди білі,
Насправді - нелюди вони.
