Ріки смутку гірчать -
відчуття приреченості,
непотрібність слів,
думок існування…
Осінь схопила за горло,
дощі з моїх очей і я…
Дні затоптують в болото,
і вже не важливо хто ти…
Змучені люди,
сірі колючі міста
де тепло…та…?
Пустіють серця,
а мені би простору
твого,
дотику…
Для кого ти,
скажи…?
Покажи
мені шлях
до висот твоїх низин, і
я піду по полях,
пустелях,
горах,
по стінах,
стелях,
попливу
по океанах,
морях,
ріках,
стану гріхом
твоїм і лікарем…
Лиш позбав мене від непотрібності,
подаруй відчуття
вічності…
І повір не зраджу,
не кину…
Я знаю, ти неповинна…
Та прошу
почуй…!?
Чуєш???
.
.
.
Мовчу…
