Іду по рідному,по милому селу.
Валізка коліщатами скрипить.
Іду додому крізь вечірню млу.
А серцю любо так,що аж болить...
Ми всі розбіглись по гучних містах.
У нас у кожного там наболілі мрії.
Ми полишили наші сили там.
Додому ж їдемо по нОву ми надію.
Іду селом - і все в мені радіє.
Для серця краю кращого немає.
Сонце ляга і від цілунків мліє,
Його вже ніч найніжно пригортає.
А верби хиляться, всміхаються мені.
А вітер ними ніби серце обіймає.
І чогось зараз пригадалося мені,
Як я малечею карасика впіймала
Ставок,мов дід з густою бородою,
Заріс увесь, тут стільки вже ночей.
А я іду неспішною ходою.
Шукаю в ньому місячних очей.
За рогом вулиця моя, моя там хата.
А по дорозі череда дворів
Стоїть у вишнях хата, мов пихата,
Осяяна світилом ліхтарів.
Той рідний сад в весняному вбранні
Старий горіх, мов двору охоронець.
І щось чарівне прокидається в мені,
Коли засяє враз блакить віконниць.
Все пахне,все живе...шкода ,пропали
Черешенька і грушка серед двору.
Я ще з дитинства добре пам"ятаю
Смачні плоди і їх величну вроду.
Душа лиш тут так швидко оживає
В обіймах пам"яті моїх минулих літ.
Від цього вітру в вік не облітає
Із серця той вишневий ніжний цвіт
Мій тихий спокій сповнений надій.
Моє село завжди мене чекає.
Воно дарує снопи нових мрій
Оберігає,надихає й обіймає.
Життя своє кладу я на терЕзи
Помилки - найцінніші то уроки.
Шкода лише біля воріт берези,
Що не діждалась моїх вправних кроків.
