Час твій такий же битий, як капа у ветерана-боксера,
Я сам бачив ці тріщини в його роті,
Зціджені як молоко очі, ламані ребра,
Не кажи, що не знаєш, що буде з ним потім.
Усі знають про долю колишніх чемпіонів і перших спортсменів,
Ніхто з них так і не повернув свою перемогу,
Один мій знайомий, який працює в ресторані в чеченів,
Говорить: «Вони убивають таких – і так вгамовують злобу.
Вгамовують лють, з якою вони програвали колись,
Вгамовують темінь, розведену усередині.
Смерть – це єдина подія, яка поміщається в мить.
Вони люблять смерть. У ній вони завжди впевнені.»
Менші брати нестимуть їхні тіла вулицями до цвинтару,
Нестимуть за ними пояса і медалі, наче особисту розплату.
Смерть зустрічає їх з того боку, і почувається винною,
Тисне руку, виводить на ринг, простягає ту ж саму капу.
