З тривогою зайшовши в мої двері,
Ти посміхаючись відвідала мене,
Та я і далі сплю в її чужій постелі,
Бо мою пам'ять назад не повернеш.
Ти мовчки дивлячись в мої мов рідні очі,
Шептала щось про рідний наш вагон
У поїзді, де виключають світло поміж ночі,
Щоб ми разом зливались в унісон.
Та до твоїх доріг тепер вертаю рідко,
І хоч з душею зустрічає твій перон,
Та є вона…котру я бачу влітку –
Її маршрут міняє мій жетон.
Ти часто відкриваєшся мені за свою біль,
Й не по роках страждання,
За що з тобою я…Листи ж пишу я їй,
Мов подружці й мов першому коханню.
І віриш ти, ти знаєш – не покину,
Бо надто я ціную теплоту,
Та станеться – і я вночі полину,
До неї, кого наче б й не люблю.
Чекатимеш і все не знаєш правди,
Нехай тобі її ніколи не скажу,
Бо ми є тут – ми не химерні маври,
Що балують, а потім заграють.
Вона ж…Завжди буде зі мною,
Я знов вертатиму до теплих її губ,
І не шукаючи у пристрастях спокою,
Я буду зраджувать себе в полоні згуб.
