Ви гадаєте, у мені щось є?
Щось, щоб ковзнуло по вашій емалі,
І філігрань звернулася б, як пекуча кров?
Ви гадаєте, що на моїх руках конає тиха покірність,
І очі, із вкрапленням мутної сталі,
Закриваються від остраху, коли голосно годинник проб’є?
І що я вічно млосна, і тяжію до тлінних оков,
Хоча б слів. А тягнути ж їх теж не так просто, далебі.
Ви гадаєте, що у мені щось є?
Що вам гадати? Радше я говорю,
А ви затуляєте вуха,
Та і я їх затуляю, щоб нікого не слухать
І їм чорниці, радіючи, що бруднюся пахучим і синім.
І розмазую по очам безвихідну життєву потугу.
Ви гадаєте, що у мені щось є?
Ох, ні, не гадаєте, бо в мені нічого, нічого немає!
І нервово по клавіатурі свої мелодії грає
Вічна бездна. Чорниці фарбують очі,
Немов туш, і я синіми плачу сльозами.
То чому ж то чорниці, якщо вони не чорні?
А чому ж я фарбую, і фарба одразу злізає?
І синім, терпким, пахучим у руках моя біль кровоточить,
З парадоксом у назві, на який вже уваги ніхто не звертає.
ID:
303550
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.01.2012 17:12:57
© дата внесення змiн: 01.01.2012 19:34:16
автор: NNNP
Вкажіть причину вашої скарги
|
