Мені наснилось - я тебе забув
і уві сні твої побачив сльози.
Але в найбільшім із моїх табу
одразу ж гостро запручався розум.
Він викинув мене зі сновидінь,
як викидає праща каменюку,
і я лежав в непам’яті на дні,
тамуючи в душі неясну муку.
І я згадав - ми зналися колись,
і навіть, я любив тебе, здається.
В руках тримав, та випустив. Не злись -
на світі ще і не таке стається.
Твоє ім'я лоскоче мій язик,
окрайчиком його зубів торкаюсь...
Та не промовлю - до чужого звик.
Таки забув. Не плач. Я винен. Каюсь.
2009
"...Твоє ім'я лоскоче мій язик,
окрайчиком його зубів торкаюсь...
Та не промовлю - до чужого звик.
Таки забув. Не плач. Я винен. Каюсь." я у захваті!!! ШИКАРНО!
Ярослав Петришин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ярославе, рада тебе чути в "Клубі поезії"! Цей вірш, думаюб, багатьом близький. Природно відтворює почуття втраченого кохання. "Твоє ім'я лоскоче мій язик..." А можна переставити слова місцями:"окрайчиком зубів його торкаюсь"? Так зрозуміліше, ніж:"окрайчиком зубів його торкаюсь..."
Ярослав Петришин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Ларисо! Взаємно! Я ще над цією стрічкою буду думати - до неї було багато претензій