-Мені останнім часом сняться дивні сни,- пролунав шепіт у напівтемряві. Сни-це наша прихована реальність, вони натякають на якісь досі невідомі події, дарують уявну радість, холодний страх і силу відірватися від землі, змахнувши руками-крилами чи впасти у найглибшу безодню. Але інколи вони повертали те, що пам’ять намагалася приховати у своїх найвіддаленіших закутках. Містерія тіней заповнювала простір кімнати, шукаючи притулку для власної самотності. Їх кольори плавно змінювалися , наповнювалися різноманітними мелодіями, обличчя набували чітких рис, залишаючи очі туманними і безликими.
-Спогади постають наче примари переді мною. Чомусь роки, яких ми всі так боїмося виявляються безсилими перед ними. Рокам, часу підвладно стерти все, наче пил на душі старого рояля. Чому ж тіні, які мене зараз оточують не можуть поглинути спогади? Спогади-шпильки, які проникають у моє серце, думки, життя, змушуючи кожного дня виймати і повертати їх на місце. Вся душа у невидимих щілинах, крізь які висипається пісок-час, просочуються сльози-відчай. Тиша, мовчазний місяць за вікном, який вдавав, що не чує цієї сповіді, ховаючись у полоні пустотливих хмар. Приглушений шепіт продовжував линути, намагаючись не заважати тіням.
-Монолог моєї душі пишеться вже другий десяток років, але йому там замало місця. Сторінки душі втомилися бути його хранителями. Він прагне свободи, хоче бути почутим і я дам йому таку можливість. Тільки тіні почують його, адже вони найкращі слухачі. Їхні душі не вміють співчувати, змахувати сльози зі своїх очей, вони егоїстичні та допитливі, отримавши чергову цікаву історію зникають у вранішніх променях.
«Великі, сіро-зелені очі здивовано дивилися навколо, намагаючись зрозуміти, звідки виринув той ласкавий, теплий дотик, який загортав їх у свої обійми. Звідкись долинали дивні звуки, які неможливо було зрозуміти, але чомусь вони викликали інтерес, вселяли у душу спокій та затишок, ніжні руки тримали у своїх обіймах і чиїсь очі випромінювали любов та ніжність. Порух очей вліво, і з’явилися цікаві декорації, якісь обличчя, але змушували погляд втекти назад до того тепла і турботи. Дивно…Тепло…Затишно…Щось у душі жевріло, поступово трансформуючись зі слабкої іскри у впевнене багаття. Так народжувалася любов. Перша, щира і вічна….Незмінне тепло, яке оселилося у душі на все життя. Сіро-зелені очі немовляти тихенько стежили за порухом вуст матері, з яких злітали слова ніжності. Мама….Вона тримала на руках своє щастя, яке мало великі сіро-зелені очі. Один порух вій, другий, сотий, тисячний і стрічка років полинула за потоком часу. Перші кволі спроби крокувати, посмішки і ніжність і таке жадане слово «мама». Життя сіро-зелених очей повільний кроком шукало свій шлях у перехрестях днів, бігало босоніж по теплим літнім калюжам, пускало паперові кораблики у вуличних дощових струмочках і зацікавлено озиралося навколо, намагаючись знайти відповіді на свої безкінечні запитання. Здивовані широко відкриті сіро-зелені очі…Їх історія була занадто ідеальною, витонченою та безтурботною. Чомусь життя не полюбляє безхмарних сюжетів, правильних героїв та щасливих облич. Сіро-зелені очі вкотре опустили вії, не знаючи, що саме тут розпочинатиметься їх життєва драма.
-Мама….Мама….Ма…,- кволі слова злітали з пересохлих і солоних від сліз вуст сіро-зелених очей. Сірі зловісні тіні навколо, дивні незнайомі метушливі люди у білих халатах снували повз, не звертаючи увагу на сіро-зелені очі. Якесь дивне відчуття сповнювало душу, чомусь перед очима поставали дивні візерунки, колір яких був виключно зловісного чорного кольору. Уривки почутих слів не дозволяли зрозуміти, що сталося і чому вона не вдома. Силуючись щось зрозуміти, очі оглянули кімнату, але вона була якось дивною. Білі стіни, величезні вікна, чотири ліжка і дивний ейфорійний настрій навколо. То була ейфорія страху. Страх, який поглинав всі відчуття, думки та емоції, його крижані пусті зіниці паралізували кожне биття маленького наляканого серця сіро-зелених очей. Він відчував себе невловимим та безкарним катом, який тримав у своїх руках ниточки паралізованих емоцій очей. Дивні люди, німі, з байдужими чи то співчувальними виразами обличчя снували довгими коридорами, не звертаючи увагу на маленьку самотність, яка зіщулившись сиділа на краєчку стільчика. Чорні візерунки миготіли перед очима і вперто не хотіли зникати навіть після того як вона опускала вії. Один порух, другий, десятий, тисячний…..Вони зникли…ті дивні візерунки розтанули у вихорі днів, але чомусь у душі виникало нове відчуття, досі невідоме та страшне. Підсвідомість вперто протистояла його появі, але воно нахабно крокувало у життя сіро-зелених очей, розпочинаючи новий розділ їх життєвої книги, зміст якої розподілився на дві частини : «До» і «Після» чорних візерунків. Щось повинно було змінитися, піддатися корегуванню і пристосуватися до нового існування. Але як?? Як потрібно жити далі?? Як дивитися на світ не великими сіро-зеленими очима, а сумним, наляканим, самотньо-пустим оком?? Куди зникли всі ті барви, радість, щирість, які сповнювали душу досі всі роки?? Вони виявилися занадто слабкими супротивниками у боротьбі з ейфорією страху. З цього часу він велично, зухвало, самовпевнено крокував по життю самотньо-пустого ока, яке залишилося наодинці зі своїми думками, переживаннями та вироком, підпис під яким впевнено поставило життя.
Довгі, встелені самотніми лампами коридори впевнено прямували далі, вони не переймалися думками тих, хто, існував по той бік білих лікарняних дверей, проклинаючи свою долю, істерично молився небесам, благаючи прощення чи то хоча б натяку на одвічне запитання, що розривало на шматки їх думки: «Чому саме Я?? Чим я завинив, що маю спокутувати свою провину таким чином?». Байдуже вони дивилися на маленьку похилену постать з самотньо-пустим оком, яка шкандибала по нескінченому лабіринту коридорів. Вона не плакала. Здавалося, що всі сльози демонстративно покинули її душу, втомившись від тих емоцій, які оселилися у думках покинутої постаті. Навіть сльози бувають егоїстичними, бездушними і жорстокими, вони не люблять, коли їх кличуть на допомогу, аби полегшити свої страждання, для них це марнування часу. Здавалося, що разом з ними душу полишили всі відчуття, емоції, навіть ті бажанні теплі очі мами були зараз далеко, десь там за високим білим лікарняним парканом. Лишилася тільки самотність зі своїми пустими заплаканими очима. Так минала кожна хвилина життя, сповнена самотності, душевних терзань та нескінчених риторичних запитань, які заполонили думки на довгі два десятки років.
«Ти повинна з цим змиритися, прийняти це як належне, як незаперечний факт, який мав місце у твоєму житті, але нажаль не можу бути виправлений ніким. Скільки людей живуть, не маючи того, що у тебе, тієї радості, щирості та любові, якою тебе всі оточують!!»,- впевнено намагалися переконати всі навколо, кволо посміхаючись і тримаючи руку на русявому волосі самотньо-пустого ока. Занадто квола гра облич та очей не могла приховати співчуття, яке виринало у їхніх очах, що швидко втікало кудись у далечінь. Але чомусь ніхто не думав, про те, що це принизливе співчуття було зайвим у ті моменти.
Один порух, другий, десятий, тисячний….Життя будувало свою історію далі, зі своїми злетами і падіннями, радощами і смутками, але тільки сльози демонстративно покинули цю історію, не бажаючи грати таку невдячну роль. Час минав, але спогади не зникали, вони втрачали свої барви, чіткість, але емоції залишалися десь глибоко у душі самотньо-пустого ока.»
Сонні сонячні промені мляво виникали на небосхилі. Самотність сіро-зеленого ока вбиралася у нові шати прийдешнього дня, крадькома оглянула на далекий пекельний обрій світанку, змахнувши невидиму сльозу.
ID:
239939
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.02.2011 16:26:13
© дата внесення змiн: 09.02.2011 16:26:13
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
