|
(переклад: ямб з цезурою)
«Мій Боже, і найсвятіше місце Кларосу,
Смінфейсе-Аполлоне, - всіх вас я прошу,
Не дайте згинути сліпому чоловіку»
-Сліпий попутник так в богів просив ще віку.
Ішов він біля лісу весь блідий і кволий, 5
На каменю усівся, зморившись так болем.
А пастухи з отарою ішли услід в затоку,
І пси-молоси їх всіх уберігали збоку.
Тож чули тоді добре молитви й спів сліпого,
Та дуже дивувались вони із слів старого. 10
-Хто чоловік цей дивний? – тихенько говорили,
- Сліпого й кволого під лісом ми зустріли.
Живе він в Піднебесній імперії - це видно!
Вдяг вишуканий одяг, тримається він гідно.
На лірі весь час грає - мелодія лунає, 15
Над лісом й полем пісня аж в небо злітає.
Старий почув ті кроки, що швидко наближались,
Сполоханий він трохи, здавалось, хвилювався.
-Не бійся нас, - тихенько сказали незнайомцю,
-Адже не дуже часто ми пісню чуєм цю. 20
Мабуть, чиїсь небесні виконуєш ти цілі,
Й сам – бог із Греції котрийсь у цьому тілі?!
Бо відчувається в тобі велична сила,
Хоч кволий ти на вигляд і голова вже сива.
Якщо, насправді, смертний та бідний чоловік, - 25
Боги тобі страждання дали на весь твій вік.
Твій благородний голос – подарок від богів,
А вдень заплющать очі при світлі вже тобі.
О діти, - мовив їм - слова всі ваші мудрі,
І міркування ваші говорите розсудливо. 30
Проте, коли ідеш ти у незнайомім краю,
Якщо зустрів чужинця, який тебе вітає,
З підозрою відносишся до тих його ти слів,
Бо думаєш: образити чужий тебе хотів.
Що з тебе насміхається, кепкує і глузує, 35
Тож добрих слів і намірів чужих уже не чуєш.
Зустрівши тут нещасного і кволого старого,
В мені побачили ви всі небесного святого.
А я – сліпий, старий та дуже хворий чоловік,
Літа якого втратять земний свій скоро лік.
До мене прирівнятись лиш може Фаміріс. 40
Бо сину музиканта ще не присудять приз.
І лиш пісні всі Фебу в нас гідні визнання.
Та бачу, що цікаве вам є моє походження.
Давно я Анні зданий був, як Едіп Евменіді.
Й себе я не карав й боги мене не судять. 45
-Візьми собі цей одяг теплесенький із шерсті,
Нехай тобі додасться якоїсь трішки радості.
І пастухи старому кладуть аж на коліна
Овечу шкуру, а він радіє як дитина.
Пшеничний хліб поклали йому мигдаль, і сир, 50
Маслини апетитні й медовий ще інжир.
Тож їсти є вже що сліпому і собаці,
Який лежав замучений тут біля ніг на боці.
Адже обох: старого і поводира–пса,
Жорстоко веслярі прогнали із човна. 55
Зрадів: - О, не така вже й моя жорстока доля,
Голодним не лишила мене отут і голим.
Спасибі вам, в біді мене не залишили.
Щасливі ті батьки, що вас всіх народили.
Я знаю, що всі троє ви є прекрасні дітки, 60
До мене підійдіть всі - мої обнімуть руки.
Богам я дуже вдячний: зустрів вас на дорозі,
І старця ви самого не кинули в тривозі.
Коли ще був я зрячим, то мав усі чесноти,
Тепер несе життя до острова Делосу. 65
І мрію, що знайду на нім Латони-пальму,
Яка спасе мене далеко так від дому.
І біля Аполлона хай далі йде життя,
Ходитиму щодня до кам'яного вівтаря,
О, Аполлоне! Ти - великодушний мудрецю! 70
Я покладаюся на тебе і мудрість твою.
Ти Зевса третє дитя є від матері Лето,
І від твоїх очей тут нічого вже не скрито.
Коли рушаєш йти, здіймаються скрізь хвилі
І піснею дзвінкою скрізь ллються у приливі. 75
--Купці взяли з Кіме мене тоді з собою.
Й я стішився в той час можливістю такою:
У подорож піти від берегів Карії,
Й відвідати місця всі святі у Греції,
Бо саме у місцях тих моя є батьківщина, 80
Родилася й жила там уся моя родина.
А в мене за проїзд в той час не було грошей,
Тож висадили там на берег нехороші.
-Адже ти - музикант! То чому ж ти не співав?
Ти б співом там своїм розплатився б й мандрував. 85
-О, дітки! Голос чистий, легкий як в соловейка
Не втихомирив ще ні разу стерв'ятника,
А грубі, жадібні, та багаті і зухвалі
Чужого ще ні разу не відчували болю.
Пішов я уперед, назнаючи куди, 90
І здалеку я слухав десь хлюпання води,
В траві далеко десь як бекають отари,
Й як вітер під ногами у них колише трави.
Свою узяв я ліру й мої вже хворі пальці,
Всі відтворили звуки, які почув я вранці. 95
А ще хотів звернутись тоді по допомогу
Я зразу ж до Юпітера – верховного в нас бога,
Але почув сердитий я голос цих собак,
Подумав: загризуть, для них не свій - чужак.
-О, батьку! Наші пси загризли б хижаків: 100
Великих левів, тигрів й малесеньких вовків,
Проте напасти так ніколи б не посміли
На ту людину, що торкається до ліри.
За ці чудні, величні та красномовні звуки,
Готові цілувати тобі умілі руки. 105
-Ті варвари, коли сидів біля корми,
Співати заставляли: веселити від нудьги.
Вони із музиканта сміялися старого,
Зневажливо і зверхньо відносились до всього.
Проте моє уперто вже серце там мовчало, 110
І ліра затихала, і пальці теж не грали.
Мого і співу, й голосу вони там не почули,
Я знав тоді: боги мене вже не забули.
О Кіме! За твоїх синів сказати мушу:
Образили Мнемосін – божественну цю музу. 115
Нехай не носять ноги таких по цій землі,
І кануть про них згадки, й імена у забутті.
-Ходімо з нами жити до нас у наше місто,
Адже воно красиве і кругом усе так чисто.
В нас бережуть всіх друзів божественної музи - 120
Ніколи не відчуєш у місті ти загрози.
Найкращі будеш їсти ти стави: мед й вино,
Забудеш, що з тобою до цих пір десь було.
Посадять на бенкетах у срібному сидінні
І там зіграєш щиро усі свої творіння. 125
Якщо ж ти у дорозі зіграти нам захочеш,
То скажем: Аполлон - ти, а він усе в нас може.
Так, дуже хочу з вами… Скажіть мені куди
Старого ви ведете і де є зараз ми ?
-Це місце – острів Сірос, - найкраще на землі. 130
-О, Сіросе гостинний! Я двічі дякую тобі!
Адже прибув нарешті до цих я берегів.
Сюди я, у це місце, добратися хотів.
Бо народився тут й колись тут підростав.
Тож згадував частенько його і пам’ятав. 135
Тоді малим, ще зрячим був і знав усіх дітей,
Завжди кругом я першим біг, багато мав ідей.
Мені були цікаві всі битви й перегони,
Я побував в Корінфу, і в Криту, і в Аргосу.
Родючі землі бачив у берегів Єгипту 140
І подорож зробити я планував по світу.
Проходив час – земля, вік, море і нещастя,
Додали і притишили, і біль мій, і завзяття,
Осліп і захворів я, лиш голос залишився.
Співаю як цикада, а сам десь загубився. 145
Візьму у руки ліру й почну я із богів,
Від мешканців Олімпу цих славних берегів
Прославлю я Владику верховного землі:
Юпітере, ти – Сонце, що знає все і чує.
Річки, земля і море – ти скрізь володарюєш. 150
Старий співав пісні і все там затихало,
І люди, що повз йшли, спинялись, замовкали,
І пастухи, забувши про всю свою отару,
Вслухалися у звуки ті, не відвівши зору.
Збирались натовпи людей: все більше й більше. 155
І німфи поспішали із лісу всі скоріше.
І слухали його всі, затамувавши подих,
Адже не чули цих пісень: чарівних, гордих.
А в цих піснях було усе: вода і море,
Річки, ліси, земля, вогонь, повітря й гори. 160
Спочатку - цар божественний, Олімп і небеса.
Славив Юпітера, богинь, мистецтва та міста,
Кохання вірне, чарівнЕ й безмежну ту любов
До світу, що сил додає із витоків, й основ.
Співав він також про сумне: незгоду між богів, 165
І про страшу між них війну, й запеклі ще бої;
Криваві колісниці, пил стовпом і зброю,
Копита коней поміж тіл, і списи, й збрую;
Криваві ріки по землі, розбите військо
І новообраних царів в містах, що близько; 170
Оратори, закони та родючі врожаї.
Збирають їх селяни і ділять між своїх.
А вали незатоплені, оточені з боків,
І жертви, що вже страчені, в священному дворі,
І напади смертельні, та голосіння вдів, 175
І дочки полонені, й волання матерів.
Були пісні і радісні: про жито і жнива,
Про те, як зеленіє весною скрізь трава,
Й отари, що пасуться, й сільські сопілкарі,
І збори винограду – заслуга трударів. 180
А потім сильним співом накликав він вітри,
Здійняти в морі бурю, у скелю щоб зайти;
Страшну накликав бурю топити кораблі,
А ті спішили мимо, минали острови.
Тож дочок ще Нерея позвав він із води 185
В злочинний берег Стіксу, й всіх мертвих робудив:
Старі самотні люди, й стражденні молоді,
Й маленькі немовлята, що вмерли на зорі
В малесенькій колисці, та тихо відійшли,
Й самотні наречені, що шлюбу не взяли. 190
На берег річки Стіксу прийшли й напівбоги,
У поле асфоделю збігалися сюди.
Струмки, ліси і гори, й каміння на землі,
Яке створіння сильне стріпнуло вас усіх?
На Лемносі у кузні умілі ковалі, 195
Кували павутини легенькі та тонкі.
Залізні павутини – це пастки Арахнід,
Венеру ув’язнили у замкнутім кільці.
Коли Ніобу горду, дочку святої Фіви,
Спіймали в павутини, у цю в’язницю діви, 200
Едон аж просльозився, сумний і невеселий,
Бо мачуха прогнала його малим з оселі.
Не хтілося, напевно, щоб поряд з нею ріс:
Лети, ти соловейку, десь під самотній ліс!
Налив він для героїв у келихи вина 205
Й могутній непентес, щоб все забуть сповна.
Додав молюск ще квітку, для мудрості людей,
Та лотосом розбавив і частував гостей.
А смертні смакували і зіллячко пили,
Й тихенько забували: раніше ким були. 210
Тоді ж ліси Пенея і Осса, і Олімп
Побачили як кров’ю бенкет весільний стік.
Були на тім бенкеті присутні діти хмар,
Тож вирвав наречену Тесей із рук примар,
Бо дикому Евріту тоді б і не дійшло, 215
Він випив забагато - вже було все одно.
Кентаври ж намагались украсти молоду,
Пейрітой – наречений, відчув уже біду.
Мечем він замахнувся: - О, зраднику, постій!
Мене ти так образив, тож буде у нас бій! 220
І битва розпочАлась, і цар Дріас упав,
Кентавра розрубали й кров бризнула до хмар.
Гарячі смолоскипи на дереві були,
Звалилися на землю – триматись не змогли.
Кентавр чотириногий… Він падає й кричить, 225
Не зможе вже піднятись і вже йому не жить.
А Несса розвернувся і стіл аж повалив,
Євагрія, Кімелу і Перифаса збив,
А Пиріфой - Петрея і Антимаху вбив.
А також Кілларея, а з ним і Макарея, 230
Ті ж падали донизу – мішалась кров з землею.
Макарія поранений помститися хотів,
Був левами прикрашений раніш із трьох боків,
Нагнувсь, піднявши скелю, і кинув догори
У вазу величезну із бронзи у дворі. 235
І ваза розлетілась уламками на друзки,
Попала Біонору на голову і руки.
Геракл вбив Біонора. Піднятись той не зміг,
А Геркулес проворний йому в тім допоміг.
Кентаври: Кланіс, Лікот, Демолеон, Ріфей, 240
Дістались Геркулесу, як черговий трофей.
Ще й Еврінома прагне відбитися в бою,
Бо швидкість відчуває і силу ще свою,
Удар по обладункам – і Нестор полетів…
Там Геліос тікає – Крантор його зловив 245
З піднятою рукою, та Евріома вбив.
Й об клен він сучкуватий сам голову розбив.
Коли ж синок Егея – непереможний, злий,
Побачив – й дуб вогненний із вівтаря вхопив,
З жахливим криком звіра, в неприборканій жазі, 250
Він кинувся помститись, зусиль доклав усіх.
Як той з жахливим криком від болю закричав,
То дуб синок Егея у рот йому запхав.
Вівтар тепер - оголений. У полум’ї усі.
А крики, шум і стогін несуться по землі. 255
Про все це красномовно старий в піснях співав,
Священні всі мелодії і міфи розказав.
Всі троє діти слухали – зворушені до сліз,
Захоплено дивилися, їх радував той спів.
Слова усі божественні, лилися з його вуст, 260
Як на вершинах пагорбів, узимку снігу хруст.
З тією чистотою лилися всі пісні
І люди всі раділи, та тішилися всі.
Танцюючи навколо, з ним стежкою ішли.
В руках зелені гілки… До міста так дійшли. 265
Просили всі старого: - Заходь, з нами живи.
Нам будеш за пророка. Тебе люблять боги.
Ти будеш нам співати усі свої пісні,
Про тебе слава піде далеко по землі,
І прийдуть всі послухати: старі і молоді. 270
Для нас всіх розпочнеться з тобою нова ера
Й цей день нам буде свято - отримали ГОМЕРА.
ID:
1055325
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.01.2026 02:15:51
© дата внесення змiн: 15.01.2026 02:15:51
автор: Ольга Калина
Вкажіть причину вашої скарги
|
